Розділ 25

Наступного дня генеральний знову не з’явився. Він не телефонував до офісу, не передавав розпоряджень. Після обіду до мене зайшла стривожена Інна Петрівна і поклала переді мною в’язку ключів.

- Софіє, треба, щоб ти з’їздила до Дениса додому. Щось моє серце не спокійне.

Обмахуючись рукою, вона важко сіла в крісло.

- Я йому і вчора телефонувала, і сьогодні декілька разів і на робочий, і на приватний. Він не бере слухавку! - мало не плачучи, промовила фінансова директорка. Сестра не може приїхати. Вона на лікуванні в Трускавці, а мені терміново треба звіти в податкову здати. Компанію ще перевірка чекає. Хтось копає під нас. Ой, що ж робити?! - заголосила Інна Петрівна, схлипуючи.

Я швидко подала їй стаканчик з водою і відчинила вікно, впускаючи свіже повітря після травневого дощу.

- Заспокойтеся, Інночко Петрівно! Позавчора виявилося, що Катя, дівчина Дениса Олеговича, вагітна. Можливо майбутні батьки готуються до весілля, заклопотані. От ви і дозвонитися не можете, - вмовляла я її.

- Що?!!! Яка ще Катя? Ота - прости Господи!? Як вагітна??? Ні, не може бути. Оля буде в шоці! - обурено вигукнула директорка.

- Яка Оля? - нічого не розуміючи, запитала я.

- Сестра моя рідна, мама Денисика! Племінник він мій! Ось так! - зніяковіло промовила жінка.

- Нічого собі, - прошепотіла я, присівши за стіл.

- Ми не афішуємо родинні зв’язки, так легше. Софіє, благаю, тобі треба з’їздити, я ж не просто так тебе вибрала!

На цім слові вона з кишені дістала папірець з адресою.

– Ось, тут недалеко, в сусідньому районі.

Що ж, робити мені все одно нічого. Ще й Аліночка обмовилася, що Тарновський мав якусь презентацію зробити на вівторок і тепер вона не знає чи готувати їй конференц-зал. Крім того, потрібно було ще запросити якихось поважних гостей.

Зітхнувши, я взяла ключі і папірець з адресою, кинула все це в сумочку. І попрямувала на вихід, запевнивши Інну Петрівну, що обов’язково їй зателефоную, як щось з’ясую.

Квартира генерального знаходилася в престижній новобудові в Печерському районі.

Я покружляла в надії знайти місце для паркування, але марно. Залишивши автівку в дворі сусіднього непрезентабельного будинку далі пішла пішки.

З парадного вискочила розхристана Катя. Дівчина залякано озирнулася по сторонах і крадучись побігла між припаркованими автівками. Потім і зовсім зникла з мого поля зору. 

Якась тягуча тривога закралася в моє серце. Я поспішила мерщій за вказаною адресою. У просторому фоє охоронник не пропускав мене, поки я не пред’явила йому паспорт і не розписалася в журналі. 

Почувши номер квартири, він окинув мене поглядом з голови до ніг і презирливо хмикнув. Та мені було начхати на його думки. Піднімаючись ліфтом, я не відводила погляд від циферблату, де повільно змінювалися номери поверхів. Десятий! Нарешті! Вибігла і рванула до квартири. Натисла на дзвоник камерофону, але ніхто не відповів. Машинально смикнула за ручку. Було не замкнено. Невагаючись я зайшла.

- Є хто дома?! Денисе Олеговичу?! Агов! 

Чималий коридор плавно переходив у вітальню в стилі хай-тек. Поєднання білого і металево-сірих відтінків розширювали простір, який губився у міському пейзажі за  панорамним вікном. 

Я пройшла до кухні. Двері на балкон були прочинені. Легкий вітерець гойдав невагомі полотна білогло тюлю без візерунків. Тут теж нікого не було. На столі стояла одинока склянка з недопитим спиртним напоєм. І майже пуста пляшка з-під “Віскі”. Тиша насторожувала, породжувала сиротинці, які розповзлися тілом.

Прочинила двері наступної кімнати. Це була простора спальня. Величезне, акуратно застелене ліжко, довга шафа-купе на всю стіну навпроти, пара крісел в кутку зі столиком - все було таке ж біло-сіро-металеве, але в той же час гармоніювало між собою.

Наче магнітом мене потягло всередину.

В стіні біля вікна були ще одні двері. “Мабуть, ванна кімната”, - подумала я.

Біля ручки помітила червоно-бурі мазки від пальців. Невже, кров?

Штовхнула легенько полотно дверей.

Картина, що з’явилася перед моїми очима, заставила захолонути кров у венах.

На підлозі лежав бездиханний Тарновський. Біля його голови розтеклася величезна калюжа крові, а поруч валялася закривавлена статуетка дельфіна.

- Господи! - викрикнула я.

Я підбігла до генерального. Намагалася нащупати пульс на шиї. Його або не було, або я просто не вміла його шукати. 

Не роздумуючи більше ні секунди набрала номер швидкої. Питання, які мені задавала операторка 103 бісили. Точніше бісила трата часу, яка могла вартувати Денису Олеговичу життя. Я хотіла, щоб лікарі приїхали негайно, бо мені по-людськи було страшно. Паніка підкатувала і брала за горло. 

Після швидкої зателефонувала до поліції. Крутоверть питань повторилася.

Треба було ще Інні Петрівні повідомити, але мене вже підтрушовало і пересохло в роті. Після шоку від побаченого я просто впала в ступор. 

Я не знаю скільки я простояла у ванні, підпираючи стінку, аж поки сюди буквально не залетіла бригада швидкої, а за ними прибула поліція.

- Так! Дівчино, вийдіть, ви заважаєте! - звернувся до мене літній лікар.

Потім хтось, побачивши, що я не реагую, схопив мене за лікоть, вивів до спальні і посадив на ліжко.

В ніс вдарив їдкий запах нашатирного спирту.

- Як ви зараз? 

Я сфокусувала погляд на миловидній жіночці середнього віку. Вона допитливо вдивлялася в моє обличчя.

- Я….нормально, - промимрила, - Він живий? Скажіть мені? - Живий, поки що, - буденно промовила жінка, - Ми його забираємо до лікарні. Ви потерпілому хто?

- Я… співробітниця... Але я прошу повідомити його тітці, про його стан і куди ви його госпіталізуєте, - проказала охрипшим голосом.

Швидко дістала з сумки записник з ручкою, тремтячою рукою написала мобільний номер Інни Петрівни і віддала жінці. Та в свою чергу діловито звернулася до лікаря.