Розділ 25

Наступного дня генеральний знову не з’явився. Він не телефонував до офісу, не передавав розпоряджень. Після обіду до мене зайшла занепокоєна Інна Петрівна й поклала переді мною в’язку ключів.

— Софіє, треба, щоб ти з’їздила до Дениса додому. Щось моє серце не на місці! Я йому й учора телефонувала, і сьогодні кілька разів: і на робочий, і на приватний! — бідкалася вона.

Обмахуючись рукою, Інна Петрівна важко сіла в крісло.

— Він не бере слухавку! — зі сльозами в очах промовила фінансова директорка. — Сестра не може приїхати, бо вона на лікуванні в Трускавці, а мені терміново треба звіти в податкову здати. На компанію ще й перевірка чекає. Знаєш, хтось копає під нас. Ой, що ж робити?! — заголосила Інна Петрівна, схлипуючи.

Я швидко подала їй склянку води й відчинила вікно, впускаючи свіже повітря після травневого дощу.

— Заспокойтеся, Інночко Петрівно! Позавчора виявилося, що Катя, дівчина Дениса Олеговича, вагітна. Можливо, майбутні батьки готуються до весілля, заклопотані. От ви й додзвонитися не можете, — вмовляла я її.

— Що?! Яка ще Катя? Ота — прости Господи?! Як вагітна??? Ні, не може бути. Оля буде в шоці! — обурено вигукнула директорка.

— Яка Оля? — нічого не розуміючи, запитала я.

— Сестра моя рідна, мама Денисика! Племінник він мій! Ось так! — зніяковіло промовила жінка.

— Нічого собі, — прошепотіла я, присівши за стіл.

— Ми не афішуємо родинних зв’язків, так легше. Софіє, благаю, тобі треба з’їздити, я ж не просто так тебе обрала!

З цими словами вона з кишені дістала папірець з адресою.

– Ось, тут недалеко, у сусідньому районі!

Що ж, робити мені все одно нічого. Ще й Аліночка обмовилася, що Тарновський мав якусь презентацію підготувати на вівторок, і тепер вона не знає, чи готувати їй конференц-зал. Крім того, потрібно було ще запросити якихось поважних гостей.

Зітхнувши, я взяла ключі й папірець з адресою, кинула все це в сумочку й попрямувала на вихід, запевнивши Інну Петрівну, що обов’язково їй зателефоную, як тільки щось з’ясую.

Квартира генерального була в престижній новобудові в Печерському районі.

Я покружляла в надії знайти місце для паркування, але марно. Залишивши автівку у дворі сусіднього непрезентабельного будинку, далі пішла пішки.

З під’їзду вискочила розхристана Катя. Дівчина злякано озирнулася довкола й, крадучись, побігла між припаркованими автівками. Потім і зовсім зникла з мого поля зору.

Якась тягуча тривога закралася в моє серце. Я поспішила мерщій за вказаною адресою. У просторому фоє охоронець не пропускав мене, поки я не пред’явила йому паспорт і не розписалася в журналі.

Почувши номер квартири, він окинув мене поглядом від голови до ніг і презирливо хмикнув. Та мені було начхати на його думки. Піднімаючись ліфтом, я не відводила погляду від циферблата, де повільно змінювалися номери поверхів. Десятий! Нарешті! Вибігла й рвонула до квартири. Натиснула на дзвоник відеодомофона, але ніхто не відповів. Машинально смикнула за ручку. Було незамкнено. Не вагаючись, я зайшла.

— Є хто вдома?! Денисе Олеговичу?! Агов!

Чималий коридор плавно переходив у вітальню в стилі хай-тек. Поєднання білого й металево-сірих відтінків розширювало простір, який губився в міському пейзажі за панорамним вікном.

Я пройшла до кухні. Двері на балкон були прочинені. Легкий вітерець гойдав невагомі полотна білого тюлю без візерунків. Тут теж нікого не було. На столі стояла одинока склянка з недопитим спиртним напоєм і майже порожня пляшка з-під віскі. Тиша насторожувала, викликаючи сироти на шкірі, які розповзлися тілом.

Прочинила двері наступної кімнати. Це була простора спальня. Величезне, акуратно застелене ліжко, довга шафа-купе на всю стіну навпроти, пара крісел у кутку зі столиком — усе було таке ж біло-сіро-металеве, але водночас гармоніювало між собою.

Наче магнітом мене потягло всередину. У стіні біля вікна були ще одні двері. «Мабуть, ванна кімната», — подумала я. Біля ручки помітила червоно-бурі мазки від пальців. Невже кров? Штовхнула легенько полотно дверей.

Картина, що з’явилася перед моїми очима, змусила захолонути кров у венах. На підлозі лежав бездиханний Тарновський. Біля його голови розтеклася величезна калюжа крові, а поруч валялася закривавлена статуетка дельфіна.

— Господи! — вигукнула й підбігла до генерального. Намагалася намацати пульс на шиї. Його або не було, або я просто не вміла шукати.

Не роздумуючи більше ні секунди, набрала номер швидкої. Запитання, які мені ставила операторка швидкої допомоги, дратували. Точніше, дратувала марна трата часу, яка могла коштувати Денису Олеговичу життя. Я хотіла, щоб лікарі приїхали негайно, бо мені по-людськи було страшно. Паніка накочувалася й стискала горло.

Після швидкої зателефонувала до поліції. Круговерть запитань повторилася.

Треба було ще Інні Петрівні повідомити, але мене вже трусило до сухості в роті. Від шоку після побаченого я просто впала в ступор.

Я не знаю, скільки простояла у ванній, підпираючи стіну, аж поки сюди буквально не залетіла бригада швидкої, а за ними прибула й поліція.

— Так! Дівчино, вийдіть, ви заважаєте! — звернувся до мене літній лікар.

Потім хтось, побачивши, що я не реагую, схопив мене за лікоть, вивів до спальні й посадив на ліжко.

У ніс вдарив їдкий запах нашатирного спирту.

— Як ви зараз?

Я сфокусувала погляд на миловидній жіночці передпенсійного віку. Вона допитливо вдивлялася в моє обличчя.

— Я… нормально, — пробубоніла невпевнено. — Він живий? Скажіть мені!

— Живий поки що, — буденно промовила жінка. — Ми його забираємо до лікарні. Ви потерпілому хто?

— Я… співробітниця... Але я прошу повідомити його тітці про стан Дениса Олеговича й про те, куди ви його госпіталізуєте, — проказала охриплим голосом.

Швидко дістала з сумки записник із ручкою, тремтячою рукою написала мобільний номер Інни Петрівни й віддала жінці. Та зі свого боку діловито звернулася до лікаря: