Розділ 24

Відчиняючи в четвер двері приймальної, я переймалася питанням: що ж чекає на мене сьогодні? Учора генеральному було явно не до мене, але за ніч він усе обдумає, і мені явно влетить за каблучку з діамантом. Я, мов на голках, чекала на прихід Тарновського, та він не з’явився ні вранці, ні в обід, ні ввечері.

Більшу частину дня я провела в Інни Петрівни, обговорюючи з маркетологами можливості захоплення якомога більшого сегмента ринку. Річ була не тільки в тому, щоб програмісти подавали ідеї, а й у тому, щоб маркетологи, вивчаючи попит, створювали запити на розробку різного програмного забезпечення. Ми досиділися до необхідності розширити штат співробітників. Інна Петрівна обіцяла переговорити з генеральним із цього приводу.

Я поверталася до свого кабінету задоволена, але й морально втомлена.

Нових сповіщень у чаті не було. Лорд тіней, мабуть, образився через ігнор, а Сергій вирішив не тиснути. От і добре!

Хотілося додому — обійняти сина й після смачної вечері заснути з ним на м’якому диванчику.

Вийшовши на парковку, я сіла в позашляховик і рушила в бік свого дому. По дорозі заскочила в супермаркет купити собі піцу. Натомість викотила повний візок продуктів. Скільки зарікалася не заходити на голодний шлунок до продуктових магазинів, але постійно це роблю.

Я дісталася квартири з торбами й думкою про відпочинок. Відчинила двері, і назустріч мені вилетів Матвійко з радісним вигуком:

— Мамуся прийшла! Мамусечко, я сумував!

А вслід за сином вибігло… руде кошеня.

— Привіт, моє Сонечко! А це що таке? — занепокоєно запитала я, тицьнувши пальцем у кота.

Я мимоволі вже почала уявляти всі проблеми, пов’язані з твариною.

— Це Мусік! Хтось подзвонив нам у двері, я запитав: «Хто?». Не відповіли. Я відчинив, а там кошеня нявкає, я його пожалів і забрав до нас жити.

— От тільки цього нам не вистачало! Матвію, подивися на нього, воно ж, мабуть, хворе!

— То давай полікуємо! — вигукнув мій хлопчик і заходився взувати кросівки.

— Куди це ти збираєшся? — запитала занепокоєно.

— Як куди? У котячу лікарню!

Я не любила котів, та й собак теж. Може, тому, що мені не дозволяли в дитинстві їх мати. При погляді на цього Мусіка мене перетіпало, але я не хотіла травмувати дитину… як колись мене.

Поставила пакети з покупками на підлогу, швидко розібрала те, що псується, і поклала в холодильник. Матвій тим часом уже стояв біля дверей із кошеням у руках і чекав.

Зітхнувши, забрала дитину, його хвостатого друга й повезла у ветеринарну клініку. Там виявилося, що це не Мусік, а Муся, ще й метиска шотландської висловухої. Кошеня цілком здорове, навіть бліх не було. Підозрюю, що хтось із сусідів підкинув не тільки нам такий подаруночок.

Кішці оформили ветеринарний паспорт, зробили профілактичні процедури й нас відпустили.

У магазині при клініці купили Мусі придане: лоток, наповнювач, будиночок з усім, що може ощасливити будь-яку кішечку, корм, тарілочки, нашийник, шампунь, іграшки. На моїй картці суттєво зменшилися заощадження. «І де ця Муся взялася на мою голову!» — зітхнула про себе.

Та не це турбувало мене найбільше, а той факт, що Матвійко відчинив двері на незнайомий дзвінок. А якби там злодії були чи шахраї?

До Марії Павлівни сьогодні приїздила сестра із Запоріжжя, тож вона пішла на годину раніше, щоб зустріти її на вокзалі. А Матвійчик мав посидіти тихенько й подивитися мультики. От і посидів! «Потрібно шукати підміну, щоб не залишати дитину ні на хвилину саму! Приїду додому й цим займуся!» — подумки поставила собі завдання.

Поки ми їздили в лікарню, облаштовували котячий куток, поки я телефонувала в агентства з підбору персоналу — омріяна піца задубіла. Та ми й забули про неї, поки мій шлунок не почав сам себе їсти.

Я швидко розігріла піцу в духовці, зробила легкий салат з овочів і кашу для Матвійка й нарешті із сином сіла вечеряти.

— Мамусю, я теж хочу піцу! — занив син.

— Тобі таку не можна, тут гриби, кукурудза, копчене м’ясо — животик болітиме.

— А в тебе не буде? — не здавався Матвій.

— Ні, я вже доросла, а щоб було чесно, я тобі на вихідних спечу дитячу піцу з курочкою, помідорами й сиром, домовилися? — вирішила знайти компроміс я, швидко доїдаючи останній шматок.

— Домовилися, — погодився синочок, важко зітхнув і подивився на порожню тарілку.

Вечір і ніч минули на диво спокійно. Муся швидко вподобала свій будиночок, на лоток ходити її привчили колишні господарі, тож кошеня не завдавало зайвого клопоту.