Розділ 24

Відчиняючи в четвер двері приймальної, я переймалася питанням, що ж мене чекає сьогодні? Вчора генеральному було явно не до мене, але за ніч він все обдумає і мені явно влетить за каблучку з діамантом. Я, мов на голках, чекала на прихід Тарновського та він не з’явився ні вранці, ні в обід, ні ввечері.

Більшу частину дня я провела у Інни Петрівни, обговорюючи з маркетологами можливості захоплення як найбільшого сегменту ринку. Річ була не тільки в тому, щоб програмісти подавали ідеї, а і в тому, щоб маркетологи, вивчаючи попит, створювали запити на розробку різного програмного забезпечення. Ми досиділися до необхідності розширити штат співробітників. Інна Петрівна обіцяла переговорити з генеральним з цього приводу.

Я поверталася до свого кабінету задоволена, але і морально втомлена. 

Нових сповіщень в чаті не було. Лорд тіней, мабуть, образився через ігнор, а Сергій вирішив не тиснути. От і добре!

Хотілося додому, обійняти сина і після смачної вечері заснути з ним на м’якому диванчику.

Вийшовши на парковку, я сіла в позашляховик і рушила в бік свого дому. По дорозі заскочила в супермаркет купити для себе піцу. Натомість, викотила повен кошик продуктів. Скільки зарікалася не заходити на голодний шлунок до продуктових магазинів, але постійно це роблю. 

Я добралася до квартири з торбами і думкою про відпочинок. Відчинила двері і на зустріч мені вилетів Матвійко з радісним вигуком:

— Мамуся прийшла! Мамусічка, я сумував!

А в слід за сином вибігло… руде кошеня.

— Привіт, моє Сонечко! А це що таке? — занепокоєно запитала, тицьнувши пальцем в кота.

Я мимоволі вже почала уявляти всі проблеми пов’язані з твариною.

— Це Мусік! Хтось подзвонив нам у двері, я запитав: “Хто?” Не відповіли. Я відчинив, а там кошеня нявкає, я його пожалів і забрав до нас жити.

— От тільки цього нам не вистачало! Матвію, подивись на нього, воно ж, мабуть, хворе!

— Так давай полікуємо! — вигукнув мій хлопчик і заходився взувати кросівки.

— Куди це ти збираєшся? — запитала занепокоєно.

— Як куди? В котячу лікарню!

Я не любила котів та і собак теж. Може тому, що мені не дозволяли в дитинстві їх мати. При погляді на цього Мусіка мене перетіпало, але я не хотіла травмувати дитину… як колись мене.

Поставила пакети з покупками на підлогу, швидко розібрала те, що псується, і поклала в холодильник. Матвій тим часом вже стояв біля дверей з кошеням в руках і чекав.

Зітхнувши, забрала дитину, його хвостатого друга і повезла у ветеринарну клініку. Там виявилося, що це не Мусік, а Муся, ще і метиска шотландської висловухої. Кошеня цілком здорове, навіть бліх не було. Підозрюю, що хтось з сусідів підкинув не тільки нам такий подаруночок.

Кішці оформили ветеринарний паспорт, зробили профілактичні процедури і нас відпустили.

В магазині при клініці купили Мусі придане: лоток, наповнювач, будиночок з усім, що може ощасливити будь-яку кішечку, харчування, тарілочки, ошийник, шампунь, іграшки. На моїй карточці суттєво поплили заощадження. “І де ця Муся взялася на мою голову!” — зітхнула про себе.

Та не це турбувало мене найбільше, а той факт, що Матвійко відчинив двері на незнайомий дзвінок. А якби там злодії були чи шахраї?

До Марії Павлівни сьогодні приїздила сестра з Запоріжжя, тож вона пішла на годину раніше, щоб зустріти її на вокзалі. А Матвійчик мав посидіти тихенько і подивитися мультики. От і посидів! “Потрібно шукати підміну, щоб не залишати дитину ні на хвилину саму! Приїду додому і цим займусь!” — подумки поставила собі задачу.

Поки ми їздили в лікарню; облаштовували котячий куток; я телефонувала в агентства з підбору персоналу — то омріяна піца задубіла. Та ми і забули про неї, поки мій шлунок не почав сам себе їсти.

Я швидко розігріла піцу в духовці, зробила легкий салат з овочів і кашу для Матвійка і, нарешті, з сином сіла вечеряти.

— Мамусю, я теж хочу піцу! — занив син.

— Тобі таку не можна, тут гриби, кукурудза, копчене м’ясо — буде животик боліти.

— А в тебе не буде? — не здавався Матвій.

— Ні, я вже доросла, а щоб було чесно, я тобі на вихідних спечу дитячу піцу з курочкою, помідорами і сиром, домовилися? — вирішила знайти компроміс, швидко доїдаючи останній шматок.

— Домовилися, — погодився синочок, важко зітхнув і подивився на пусту тарілку.

Вечір і ніч пройшли на диво спокійно. Муся швидко облюбувала свій будиночок, на лоток ходити її привчили колишні господарі, тож кошеня не завдавало зайвого клопоту.