Розділ 23

Я так зрозуміла, що Тарновський повів Катю до свого кабінету, бо в приймальні стало тихо. Вирішила занишкнути в кабінеті, мов мишка. Зробила собі чаю й засіла за комп’ютер.

Я одразу побачила, що в мене купа повідомлень. Олексій Ігорович дякував і обіцяв до наступної середи відправити програму на попереднє тестування. Сергій нагадав, що чекатиме на мене. І три від Лорда тіней:

— Привіт, як настрій?

— Бачив тебе, ти сьогодні маєш карколомний вигляд!

— Чому мовчиш?

Відповідати не хотілося: я все ще чекала на армагедон. Мабуть, напруга була занадто сильною, раз я так здригнулася, коли до мене, мов вихор, влетіла Аліночка.

— Ні, ну ви бачили?! Оце «непорозуміння» — його наречена! Ще й вагітна! «Ти кого хочеш, хлопчика чи дівчинку», — кривлялася секретарка й застрибала, копіюючи Катю, а потім плюхнулася в крісло й почала плакати.

— А як же я?! — завивала вона, намагаючись не розмазати бездоганний макіяж. — Чим я гірша за неї?!

Концерт тривав кілька хвилин. Я слухала без коментарів. Бо, мимоволі підслухавши ранкову розмову, зрозуміла, що ніяких стосунків у секретарки з Тарновським не було, окрім флірту. Тож і побиватися немає за ким.

— Аліно, — вирішила змінити платівку я. — А як вам Сергій, наш системний адміністратор?

Дівчина одразу перестала плакати й підібралася, мов хорт на полюванні.

— Ну-у-у, Серьожа, звісно, красунчик, але ж він небагатий. У нього машинка така собі й квартирка двокімнатна «чешка». Ще й із батьками живе. Навіщо такий жених?! Ще мені не вистачало зі свекрухою жити й на всіх їсти готувати!

Не знаю чому, але я уявила Аліночку біля радянської газової плити на кухні, де стіни викладені ще харківською квадратною плиткою, і мені стало смішно. Мабуть, мій сміх був заразним, бо за хвилину ми вже реготали удвох. За пів години я вже мала повне досьє на всіх потенційних наречених компанії. Я й не помітила, як ми перейшли із секретаркою на «ти».

— І навіщо тобі вся ця інформація? — дивувалася я обізнаності секретарки.

— Навіщо-навіщо... Заміж хочу! Та ніхто от не бере! — вигукнула Аліна, схрестила на грудях руки й надула губки.

— Ну, з такими запитами, як у тебе, це важко! — з посмішкою промовила я.

— Нормальні в мене запити! Я не для того в столицю із села вирвалася, щоб у село повернутися! Майже вся зарплатня йде на ось це все! — секретарка обурено провела рукою вздовж свого бездоганного тіла.

— Аліно, але ж силою милою не будеш, — вкрадливо зауважила я.

— Та знаю я, не тупа, а тільки вдаю, бо так легше жити. Але ж я не гірша за всіх пасій генерального і навіть краща! У мене, між іншим, червоний диплом університету.

Я трохи відкрила рота від подиву й одразу закрила, кліпаючи очима.

— Так-так! Знаєш, який тут конкурс був? Ого-го-го! І я пройшла. Працюю тут майже чотири роки.

— І не знала про камери?

— Та вони ж приховані, та й не було тут раніше нічого! — виправдовувалася Аліночка. — У нашому крилі нещодавно ремонт робили, і ми з програмістами два місяці сиділи на одному поверсі. Тоді, мабуть, і понатикали тих камер. Та Бог з ними! Слухай, а не хочеш випити?

І поки я думала, що відповісти, Аліночка вибігла з мого кабінету й повернулася з двома келихами «Мартіні». Один поставила переді мною.

— Давай вип'ємо за жіночу солідарність!

— А якщо генеральний зайде? — я ніяк не наважувалася порушити правила компанії.

— Та не зайде, хай йому грець! Поїхав кудись зі своєю блондинистою куркою!

Ми пили «Мартіні» й розмовляли, здебільшого про співробітників чоловічої статі. Аліночка перемила кісточки всім без винятку. Я нарешті наважилася в неї запитати:

— Аліно, а чому саме ти вирішила, що тобі потрібен Тарновський? Ти ж не кохаєш його!

Секретарка хмикнула, закинула ногу на ногу й замислилася. На мить вона здалася мені напрочуд гарною, адже скинула маску «стерви».

— Тарновський — ідеальний кандидат у чоловіки, а від кохання самі проблеми! Усі ці пристрасні зітхання потрібно залишити юним дівчаткам! — з потаємним сумом промовила секретарка.

Я зрозуміла, що своїм запитанням зачепила її за живе, і вирішила змінити тему. Так і день добіг кінця. Аліночка зазбиралася додому. Я трохи почекала, поки вона піде, взяла сумочку, все зачинила й вийшла з офісу.

На парковці біля моєї автівки вже чекав Сергій із величезним букетом півоній. Чимось він нагадав мені студента-старшокурсника, який рахує останні копійки й вирішує, чи вистачить на біляш.

Я привітно посміхнулася й подякувала за квіти.

— Сергію, я хочу, щоб ви не плекали хибних надій щодо наших стосунків. Якщо ваша пропозиція чинна, то погоджуся тільки на дружню вечерю і за своє замовлення розрахуюся сама! — випалила скоромовкою я.

Тінь набігла на чоло чоловіка, але він швидко опанував себе.

— Та я вже зрозумів, що ви не з когорти легковажних дівчат, тому приймаю ваші умови. Ходімо?

І жартівливо запропонував мені взяти його під руку. Це було дивне відчуття — йти ось так вулицею з малознайомим чоловіком, але мені сподобалося.

У ресторанчику панувала приємна атмосфера. Ми повечеряли, мило поспілкувалися на різні теми, потім Сергій провів мене до мого авто, і ми попрощалися. Він був непоганим співрозмовником, але за час, проведений поруч із ним, моє серце жодного разу не тьохнуло.