Розділ 23

Я так зрозуміла, що Тарновський завів Катю до свого кабінету, бо в приймальні стало тихо. Вирішила занишпоритися в кабінеті, мов мишка. Зробила собі чаю і засіла за комп’ютер. 

Я відзразу побачила, що в мене купа повідомлень. Олексій Ігорович дякував і обіцяв до наступної середи відправити програму на попереднє тестування. Сергій нагадав, що чекатиме мене. І три від Лорда тіней:

- Привіт, як настрій?

- Бачив тебе, ти сьогодні карколомно виглядаєш! 

- Чому мовчиш?

Відповідати не хотілося, я все ще чекала на армагедон. Мабуть, напруження було занадто сильним, раз я так здригнулася, коли до мене, мов вихор, влетіла Аліночка.

- Ні, ну ви бачили? Оце “непорозуміння” - його наречена! Ще й вагітна! Ти кого хочеш, хлопчика чи дівчинку, - кривлялася секретарка і застрибала, копіюючи Катю, а потім плюхнулася в крісло і почала плакати.

- А як же я? - завивала вона, намагаючись не розмазати бездоганний макіяж, - Чим я гірша за неї!

Концерт продовжувався. Я вирішила не коментувати. Бо мимоволі підслухавши вранішню розмову, зрозуміла, що ніяких стосунків у секретарки з Тарновським не було, окрім флірту, тож і вбиватися немає за ким.

- Аліно, - вирішила змінити пластинку, - А як вам Сергій, наш системний адміністратор?

Вона відразу перестала плакати і підібралася, мов гонча на полюванні. 

- Ну, Серьожа звісно красунчик, але ж він небагатий. В нього машинка така собі і квартирка двокімнатна “чешка”. Ще й з батьками живе. Нафіг такий жених! Ще мені не вистачало зі свекрухою жити і на всіх їсти готувати.

Не знаю чому, але я уявила Аліночку біля радянської газової плити на кухні, де стіни викладені ще харківською квадратною плиткою і мені стало смішно. Мабуть, мій сміх був заразним, бо через хвилину ми вже реготали у двох. Через півгодини я вже мала повне досьє на всіх потенційних женихів компанії. Я й не помітила, як ми перейшли з секретаркою на “ти”.

- І навіщо тобі вся ця інформація? - поцікавилася.

- Навіщо-навіщо, заміж хочу! Та ніхто не бере! - вигукнула Аліна, схрестила на грудях руки і надула губки.

- Ну з такими запитами - це важко! - з посмішкою промовила я.

- Нормально, я не для того в столицю з села вирвалася, щоб в село повернутися! Майже вся зарплатня йде на ось це все, - обурилася секретарка і провела рукою вздовж свого бездоганного тіла.

- Аліно, але ж насильно милою не будеш, - вкрадливо зауважила.

- Та знаю я, не тупа, а тільки прикидаюся, бо так легше жити. В мене між іншим червоний диплом з університету. 

Я привідкрила рот від подиву і відразу закрила, кліпаючи очима.

- Так-так, знаєш який тут конкурс був? Ого-го-го! І я пройшла. Я вже тут п’ять років працюю.

- І не побачила камер? 

- То вони ж приховані та і не було тут раніше нічого! Нещодавно ремонт робився, ми з програмістами два місяці сиділи на одному поверсі. Тоді, мабуть, і понатикували. Слухай, а не хочеш випити? 

І поки я думала, Аліночка вибігла з мого кабінету і повернулася з двома келихами “Мартіні”. Один поставила переді мною.

- А якщо генеральний зайде? 

- Та не зайде, немає вже його, я перевірила.

Ми пили “Мартіні” і розмовляли, нарешті я наважилася спитати:

- А чому саме Тарновський, ти ж не кохаєш його?!

Аліночка хмикнула. Вона здалася мені напрочуд гарною, коли вийшла з образу “стерви”.

- Від кохання одні проблеми! Це все треба залишити юним дівчаткам, - з сумом промовила секретарка.

Я зрозуміла, що своїм питанням заділа за живе і вирішила змінити тему. Так і день добіг кінця. Аліночка зазбиралася додому. Я трохи почекала поки вона піде, взяла сумочку, все зачинила і вийшла з офісу.

На парковці біля моєї автівки вже чекав Сергій з величезним букетом півоній. Чимось він нагадав мені студента-старшокурсника, який рахує останні гроші і вирішує чи вистачить на біляш.

Я привітно посміхнулася і подякувала за квіти.

- Сергію, я хочу, щоб ви не плекали хибних надій. Якщо ваша пропозиція в силі, то погоджуся тільки на дружню вечерю і за своє замовлення розрахуюся сама! - випалила скоромовкою.

Тінь набігла на чоло чоловіка, але він швидко себе опанував.

- Та я вже зрозумів, що ви не з когорти легковажних дівчат, тому приймаю ваші умови, ходімо? 

І жартівливо запропонував мені взяти його під руку. Це було дивне відчуття, йти ось так вулицею з малознайомим чоловіком, але мені сподобалося. 

В ресторанчику панувала приємна атмосфера. Ми повечеряли, мило поспілкувалися на різні теми, потім Сергій провів мене до мого авто і ми попрощалися. Він був непоганим співрозмовником, але за час проведений поруч з ним моє серце ні разу не тьохнуло.