Розділ 23

Я так зрозуміла, що Тарновський завів Катю до свого кабінету, бо в приймальні стало тихо. Вирішила занишпоритися в кабінеті, мов мишка. Зробила собі чаю і засіла за комп’ютер. 

Я відразу побачила, що в мене купа повідомлень. Олексій Ігорович дякував і обіцяв до наступної середи відправити програму на попереднє тестування. Сергій нагадав, що чекатиме мене. І три від Лорда тіней:

— Привіт, як настрій?

— Бачив тебе, ти сьогодні карколомно виглядаєш! 

— Чому мовчиш?

Відповідати не хотілося, я все ще чекала на армагедон. Мабуть, напруження було занадто сильним, раз я так здригнулася, коли до мене, мов вихор, влетіла Аліночка.

— Ні, ну ви бачили? Оце “непорозуміння” — його наречена! Ще й вагітна! Ти кого хочеш, хлопчика чи дівчинку, — кривлялася секретарка і застрибала, копіюючи Катю, а потім плюхнулася в крісло і почала плакати.

— А як же я? — завивала вона, намагаючись не розмазати бездоганний макіяж. — Чим я гірша за неї!?

Концерт продовжувався декілька хвилин. Я слухала без коментарів. Бо мимоволі підслухавши вранішню розмову, зрозуміла, що ніяких стосунків у секретарки з Тарновським не було, окрім флірту. Тож і вбиватися немає за ким.

— Аліно, — вирішила змінити пластинку. — А як вам Сергій, наш системний адміністратор?

Дівчина відразу перестала плакати і підібралася, мов гонча на полюванні. 

— Ну-у-у, Серьожа звісно красунчик, але ж він небагатий. В нього машинка така собі і квартирка двокімнатна “чешка”. Ще й з батьками живе. На фіг такий жених! Ще мені не вистачало зі свекрухою жити і на всіх їсти готувати!

Не знаю чому, але я уявила Аліночку біля радянської газової плити на кухні, де стіни викладені ще харківською квадратною плиткою і мені стало смішно. Мабуть, мій сміх був заразним, бо через хвилину ми вже реготали у двох. Через півгодини я вже мала повне досьє на всіх потенційних женихів компанії. Я й не помітила, як ми перейшли з секретаркою на “ти”.

— І навіщо тобі вся ця інформація? — дивувалася я обізнаності секретарки..

— Навіщо-навіщо, заміж хочу! Та ніхто от не бере! — вигукнула Аліна, схрестила на грудях руки і надула губки.

— Ну з такими запитами, як у тебе — це важко! — з посмішкою промовила я.

— Нормальні в мене запити! Я не для того в столицю з села вирвалася, щоб в село повернутися! Майже вся зарплатня йде на ось це все! — секретарка обурено провела рукою вздовж свого бездоганного тіла.

— Аліно, але ж насильно милою не будеш, — вкрадливо зауважила.

— Та знаю я, не тупа, а тільки прикидаюся, бо так легше жити. Але ж я не гірше всіх пасій генерального і навіть краще! В мене між іншим червоний диплом з університету. 

Я привідкрила рот від подиву і відразу закрила, кліпаючи очима.

— Так-так! Знаєш який тут конкурс був? Ого-го-го! І я пройшла. Працюю тут майже чотири роки.

— І не знала про камери? 

— То вони ж приховані та і не було тут раніше нічого! — виправдовувалася Аліночка. — В нашому крилі нещодавно ремонт робився і ми з програмістами два місяці сиділи на одному поверсі. Тоді, мабуть, і понатикували тих камер. Та Бог з ними! Слухай, а не хочеш випити? 

І поки я думала, що відповісти, Аліночка вибігла з мого кабінету і повернулася з двома келихами “Мартіні”. Один поставила переді мною.

— Давай вип'ємо за жіночу солідарність!

— А якщо генеральний зайде? — я ніяк не наважувалась порушити правила компанії.

— Та не зайде, хай йому грець! Поїхав кудись зі своєю блондинистою куркою!

Ми пили “Мартіні” і розмовляли, в основному про співробітників чоловічої статі. Аліночка перемила кістки всім без виключення. Я нарешті наважилася в неї запитати:

— Аліно, а чому саме ти вирішила, що тобі потрібен Тарновський, ти ж не кохаєш його?!

Секретарка хмикнула, закинула ногу на ногу і на мить задумалася. В момент вона здалася мені напрочуд гарною, адже скинула маску “стерви”.

— Тарновський ідеальний кандидат в чоловіки, а від кохання одні проблеми! Ці всі пристрасні зітхання потрібно залишити юним дівчаткам! — з потаємним сумом промовила секретарка.

Я зрозуміла, що своїм запитанням заділа її за живе і вирішила змінити тему. Так і день добіг кінця. Аліночка зазбиралася додому. Я трохи почекала поки вона піде, взяла сумочку, все зачинила і вийшла з офісу.

На парковці біля моєї автівки вже чекав Сергій з величезним букетом півоній. Чимось він нагадав мені студента-старшокурсника, який рахує останні гроші і вирішує чи вистачить на біляш.

Я привітно посміхнулася і подякувала за квіти.

— Сергію, я хочу, щоб ви не плекали хибних надій на наші стосунки. Якщо ваша пропозиція в силі, то погоджуся тільки на дружню вечерю і за своє замовлення розрахуюся сама! — випалила скоромовкою.

Тінь набігла на чоло чоловіка, але він швидко себе опанував.

— Та я вже зрозумів, що ви не з когорти легковажних дівчат, тому приймаю ваші умови, ходімо? 

І жартівливо запропонував мені взяти його під руку. Це було дивне відчуття, йти ось так вулицею з малознайомим чоловіком, але мені сподобалося. 

В ресторанчику панувала приємна атмосфера. Ми повечеряли, мило поспілкувалися на різні теми, потім Сергій провів мене до мого авто і ми попрощалися. Він був непоганим співрозмовником, але за час проведений поруч з ним моє серце ні разу не тьохнуло.