Розділ 21

Увесь залишок робочого дня я провела в пошуках необхідного подарунка. Нарешті знайшовши бажане, оплатила все карткою генерального й замовила кур’єрську доставку на ранок.

Добираючись додому, я трохи охолонула й дещо засумнівалася в правильності свого вчинку.

«Можливо, завтра мій останній робочий день, — подумала. — Ну й нехай! Знайду іншу роботу!»

Щоб трохи покращити собі настрій, зупинилася біля першого-ліпшого салону. Давно я не оновлювала зачіску. Зробила градуйовану стрижку на довге волосся й відчула себе сповненою сил та енергії.

Збираючись уранці на роботу, я вирішила-таки змінити імідж. Зробила легкі локони, нанесла денний макіяж, одягла зелену в тон очей, приталену коротку сукню, босоніжки на підборах і доповнила образ дизайнерською сумкою. Марія Павлівна, побачивши мене, сплеснула долонями:

— Ну нарешті метелик вилупився з лялечки! А то геть обабилася!

Я зашарілася.

— Ну що ви таке кажете! — зніяковіло промовила.

— А те, Софійко, що літа біжать, а в Матвійчика татка нема, а ти ж молода, вродлива, розумна.

— Та я ж не для пошуку вбралася, а так — для себе…

— І це вже непогано для початку! Ну що ж, давай, біжи на роботу.

І випхала мене за двері так, що я ледь встигла ключі від автівки прихопити.

В офісі було тихо й мирно. Аліночка, яка прийшла, як і завжди, після мене, сумлінно виконувала свої обов’язки. Тарновський коротко привітався з секретаркою й, вочевидь, пішов до себе, ігноруючи мій кабінет. Десь о десятій мені зателефонувала Інна Петрівна й попросила зробити терміновий аналітичний звіт для неї, бо на моє місце ще не змогли підібрати кандидатуру, а вона зашивається. Звісно, я погодилася, адже мені ще через неї вирішувати питання з маркетинговим відділом, який безпосередньо їй підпорядковувався. Тож, швидко виконавши роботу, я вирішила занести документи їй особисто.

У приймальні секретарки не було, натомість почувся невдоволений голос генерального з прочинених дверей його кабінету:

— Аліно, не треба лягати грудьми на мій стіл і театрально вигинатися! Мене твої принади не цікавлять! Давай сюди каву! Йди вже працювати!!! — гнівно вигукував Денис Олегович.

— Так-таки вже й не цікавлять? На минулому корпоративі ви навіть дуже мною цікавилися! — промуркотіла Аліночка.

— Що ти робиш? Злізь з мого столу! Облиш мою сорочку! — підвищуючи голос, обурювався Тарновський. — То була помилка, я вже тобі про це казав!

— Не повірю, що я вам не подобаюся! — продовжила лащитися секретарка.

— Аліно, перестань! Я ж тобі казав, я проти службових романів! — майже гарчав генеральний.

— О, я так люблю, коли ви лютуєте, це так сексуально! — проспівала дівчина, не збавляючи обертів. — Давайте це зробимо просто тут, на цьому столі!

— Йди геть, а то звільню!!!

Далі почувся звук розбитої чашки, і за тією лайкою, що лунала слідом, я зрозуміла, що кави генеральний не поп’є й сорочка його зіпсована. Всміхнувшись, швидко покинула приймальню.

Крокуючи довгим коридором третього поверху, натрапила на Сергія. Він так поспішав, що не одразу мене впізнав, поки не придивився.

— Софіє… Сергієвно! Ви така гарна сьогодні, наче лісова мавка!

— І вам доброго дня!

— Ой, вибачте, не привітався, доброго дня!

Усміхнулася йому й, скоса поглядаючи кокетливими очима, промовила:

— Боюся, ви занадто романтизуєте образ мавки. Вони згубно діють на чоловіків.

— Ну, я про ту, що в «Лісовій пісні».

— Захоплюєтеся класикою? — приємно здивувавшись, запитала я.

Сергій розгубився, почухав потилицю й, усміхаючись своєю ясною посмішкою, промовив:

— Та не те щоб... Племінниця брала участь у шкільній виставі за мотивами цього твору, тож мусив піти, бо сестра поїхала з чоловіком у відрядження.

— А-а-а, зрозуміло... — ну дійсно, звідки в такого, як Сергій, любов до творів Лесі Українки. — Вибачте, поспішаю, на все добре!

Я рушила вбік, намагаючись обійти чоловіка.

— Чекайте! — зупинив він мене й пильно подивився в мої очі. — Може, сходимо кудись після роботи? Тут недалеко є затишний ресторанчик! — грайливо запропонував Сергій, незграбно хапаючи мою долоню.

— Ого, я вже до ресторану доросла! Нещодавно ви запрошували мене в кафе, — поглузувала з нього, намагаючись акуратно висмикнути руку.

Сергій міцніше обхопив мої пальці, підніс до своїх губ і поцілував.

— Чекатиму вас сьогодні на парковці, мавко! «Ні» не приймається! — промовив і був такий.

Я залишилася пришелепувато стояти в коридорі, дивлячись Сергію вслід.

— Софіє? — вивів мене зі ступору голос фінансової директорки, яка за чимось вийшла зі свого кабінету.

— Інно Петрівно? О, я йшла саме до вас, вирішила занести звіт.

І передала їй документи.

— Так швидко все зробила? — не приховувала подиву директорка. — Дякую! Я знала, що на тебе можна покластися. Зайдеш до мене?

— Так, із задоволенням.

Ми увійшли до кабінету моєї колишньої начальниці. Вона поклала звіт собі на стіл і заметушилася:

— Каву будеш? У мене є смачнючі цукерки.

— Так, не відмовлюся, — промовила я, адже чогось попити й справді хотілося.

Інна Петрівна наповнила кавою дві чашки з тонкої порцеляни, поставила на низький столик біля м’якого диванчика, відкрила коробочку крафтових львівських ласощів і запросила мене присісти.

— Чоловік привіз із відрядження, — вказуючи на цукерки, похвалилася вона й підсунула коробочку поближче до мене. — Не соромся, пригощайся, у мене є ще.

— Дякую! — із захопленням вигукнула я.

Ласощі просто танули в роті, даруючи мені справжню насолоду. Солодке — то моя слабкість!

— Розкажи, Софіє, як тобі працюється на новому місці? — вкрадливо запитала Інна Петрівна.

— Ви знаєте, — почала я, запивши цукерку кавою. — У мене з Денисом Олеговичем якось не дуже складаються робочі стосунки…

— Тобто?