Розділ 21

Весь залишок робочого дня я провела в пошуках необхідного подарунку. Нарешті знайшовши бажане, оплатила все карткою генерального і замовила кур’єрську доставку на ранок.

Добираючись додому, я трохи охолонула і дещо засумнівалася в правильності свого вчинку.

"Можливо завтра мій останній робочий день," — подумала. — "Ну і нехай! Знайду іншу роботу!"

Щоб трохи покращити собі настрій зупинилася біля першого ліпшого салону. Давно я не оновлювала свою зачіску. Зробила градуйовану стрижку на довге волосся і відчула себе сповненою сил та енергії.

Збираючись вранці на роботу, я вирішила таки змінити імідж. Зробила легкі локони, нанесла денний макіяж, одягла зелену в тон очей, приталену коротку сукню, босоніжки на підборах і доповнила образ дизайнерською сумкою. Марія Павлівна, побачивши мене, сплеснула долонями:

— Ну нарешті, метелик вилупився з лялечки! А то геть обабилася! 

Я зашарілися.

— Ну що ви таке кажете! — зніяковіло промовила.

— А те, Софійко, що літа біжать, а у Матвійчика татка нема, а ти ж молода, вродлива, розумна.

— Та я ж не для пошуку вбралася, а так — для себе…

— І це вже непогано для початку! Ну що ж, давай, біжи на роботу.

І випхала мене за двері, що я ледь встигла ключі від автівки прихопити.

В офісі було тихо і мирно. Аліночка, яка прийшла як і завжди після мене, сумлінно виконувала свої обов’язки. Тарновський коротко привітався з секретаркою і вочевидь пішов до себе, ігноруючи мене. Десь о десятій мені зателефонувала Інна Петрівна і попросила зробити терміновий аналітичний звіт для неї, бо на моє місце ще не могли підібрати кандидатуру, а вона зашивається. Звісно, я погодилася, адже мені ще через неї вирішувати питання з маркетинговим відділом, який безпосередньо їй підпорядковувався. Тож, швидко виконавши роботу, я вирішила занести документи їй особисто. В приймальні секретарки не було, натомість почувся невдоволений голос генерального з прочинених дверей його кабінету.

— Аліно, не треба лягати грудьми на мій стіл і театрально вигинатися! Мене твої принади не цікавлять! Давай сюди каву і йди працюй!!! — гнівно вигукував Денис Олегович.

—  Так, вже і не цікавлять? На минулому корпоративі ви навіть дуже мною цікавилися! — промуркотіла Аліночка.

— Що ти робиш? Злізь з мого столу! Облиш мою сорочку! — підвищуючи голос, обурювався Тарновський. — То була помилка, я вже тобі про це говорив!

— Не повірю, що я вам не подобаюся? — продовжила лащитися секретарка.

— Аліно, перестань! Я ж тобі казав, я проти службових романів! — майже гарчав генеральний.

— О, я так люблю коли ви лютуєте, це так сексуально! — проспівала дівчина, не збавляючи обертів. — Давайте це зробимо прямо тут, на цьому столі!

— Йди геть, а то звільню!!!

Далі почувся звук розбитої чашки, бо по тій лайці, що була слідом, я зрозуміла, що кави генеральний не поп’є і сорочка його зіпсована. Посміхнувшись, швидко покинула приймальню.

Крокуючи довгим коридором третього поверху, натрапила на Сергія. Він так поспішав, що не відразу мене впізнав, поки не приглядівся.

— Софіє …Сергіївно! Ви така гарна сьогодні, наче лісова мавка!

— І вам доброго дня!

— Ой, вибачте, не привітався, доброго дня!

Посміхнулася йому, скоса поглядаючи кокетливими очима, промовила:

— Боюся ви занадто романтизуєте образ мавки. Вони згубно діють на чоловіків.

— Ну я про ту, що в “Лісовій пісні”.

— Захоплюєтеся класикою? — приємно здивувавшись, запитала я.

Сергій розгубився, почухав потилицю і посміхаючись своєю ясною посмішкою промовив:

— Не те б щоб, племінниця брала участь у шкільній виставі за мотивами цього твору, то ж мусив піти, бо сестра поїхала з чоловіком у відрядження.

— А-а-а, зрозуміло, — ну, дійсно, звідки у такого, як Сергій любов до творів Лесі Українки. — Вибачте, поспішаю, на все добре!

Я рушила в бік, намагаючись обійти чоловіка.

— Чекайте, - зупинив він мене і пильно подивився в мої очі. — Може сходимо кудись після роботи? Тут недалеко є затишний ресторанчик! — грайливо запропонував Сергій, незграбно хапаючи мою долоню.

— Ого, я вже до ресторану доросла, нещодавно ви запрошували мене в кафе, — поглузувала з нього, намагаючись акуратно висмикнути руку.

Сергій міцніше обхопив мої пальці, підніс до своїх губ і поцілував.

— Чекатиму вас сьогодні на парковці, мавко! “Ні” не приймається! — промовив і був такий.

Я залишилася пришелепувато стояти в коридорі, дивлячись Сергію в слід.

— Софіє? — вивів мене зі ступору голос фінансової директорки, яка за чимось вийшла зі свого кабінету.

— Інно Петрівно? О, я йшла прямо до вас, вирішила занести звіт.

І передала їй документи.

— Так швидко все зробила? — не приховувала подиву директорка. — Дякую! Я знала, що на тебе можна покластися. Зайдеш до мене?

— Так, залюбки.

Ми увійшли до кабінету моєї колишньої начальниці. Вона поклала звіт собі на стіл і заметушилася:

— Каву будеш? В мене є смачнючі цукерки.

— Так, не відмовлюся,  — промовила, адже чогось попити і справді хотілося.

Інна Сергіївна наповнила кавою дві чашки з тонкого фарфору, поставила на низенький столик біля м’якого диванчику, відкрила коробочку крафтових львівських ласощів і запросила мене присісти.

— Чоловік привіз з відрядження, вказуючи на цукерки, похвалилася вона і підсунула коробочку поближче до мене. — Не соромся, пригощайся, в мене є ще.

— Дякую! — в захваті вигукнула я.

Ласощі просто танули у роті, занурюючи мене у насолоду. Солодке — то моя слабкість!

— Розкажи, Софіє, як тобі працюється на новому місці? — вкрадливо запитала Інна Сергіївна.

— Ви знаєте, — почала я, запивши цукерку кавою. — В мене з Денисом Олеговичем якось не дуже складаються робочі стосунки…

— Тобто?

— Мені здається, що я його дратую, а після того, що я зробила, він мене взагалі зненавидить.