Розділ 20

Я саме допивала каву, коли до приймальні зайшов разом з Аліночкою Тарновський. Вони мило про щось щебетали. Точніше щебетала секретарка, а генеральний у відповідь їй посміхався. Це добре, що у нього гарний настрій.

— Доброго ранку, — привітались вони майже одночасно.

— Доброго ранку, - відповіла і, не чекаючи більш слушної хвилини, додала: —Денисе Олеговичу, мені потрібно з вами дещо обговорити.

— А ви часу дарма не втрачаєте, — зауважив генеральний, дивлячись на мене зверху вниз.

Він прочинив двері свого кабінету і запросив мене зайти, пропускаючи вперед.

Поки я озиралася навкруги, відмічаючи стиль і вишуканість просторого офісу. Денис Олегович пройшов за свій стіл і включив комп'ютер.

— Ви так і будете стояти? Я ж не директор школи, а ви не учениця, що провинилася.

— Чому така асоціація? — відволіклася я від споглядання.

— Тому що ваш несмак в одязі просто вражає! Вам ще окуляри з товстими лінзами і будете схожі на завучку моєї школи — маленьку жіночку невизначеного віку.

Я оглянула свій вільного крою сірий в дрібну смужку жакет і таку ж сумну спідницю нижче колін. А головним "шедевром" були прості чорні туфлі з пряжками на низеньких підборах. Зрозуміло, чого Тарновського перекосило. "Несмак!? Та я навмисне старалася так одягнутися, щоб не привертати твоєї уваги до себе, а вийшло навпаки!" Подумки я засмутилася, що моя витівка провалилася.

— Денисе Олеговичу, я так зрозуміла, мене на цю посаду обрали за мої розумові здібності. Дрес-коду я не порушую, кросівки змінила, що вам ще потрібно? — обурено випалила я.

Генеральний став чорнішим за дощову хмару.

— Мені потрібно, щоб на вас приємно було дивитися,! Щоб не соромно було взяти з собою на зустріч з партнерами! А зараз при погляді на вас у мене таке відчуття, що я з'їв цілий лимон!

— В приймальні є цукор, можете підсолодитися, принести? — підколола його, посміхаючись.

Денис Олегович якусь мить дивився на мене, потім зітхнув і запитав:

— Про що ви хотіли зі мною поговорити?

Я коротко переказала розмову з Олексієм Ігоровичем, пропускаючи подробиці і помітила, як недобре блиснули очі генерального.

— Знову лобіюєте інтереси мого програміста? "Чарівна і приваблива",  завтра очікувати черговий букет чи може вже сьогодні?

Я не приховувала свого здивування. Це що таке тільки-но було?

— Денисе Олеговичу, мені не зрозумілі ваші емоції. В Олексія Ігоровича є тільки одна жінка, для якої він прихилить небо — це його мама! Особисто для мене він просто колега.

— Такі подробиці вже знаєте! — поглузував генеральний і більш серйозно запитав: — Тобто квіти не від нього?

— Ні.

— А від кого?

— Запитайте у Аліночки. Ви ж самі припустили, що я не варта такого букету!

— Я не це мав на увазі, — буркнув Денис Олегович.

— Справді? А мені здалося ви дуже чітко висловилися на мою адресу! — я почала вже закипати.

— А-а, зрозумів! Вам шкода букету. Це і не дивно! Я вам подарую кращий, якщо ви найближчим часом втілите в життя свої новації.

Я підняла гордо підборіддя і дивлячись Тарновському у вічі промовила:

— Мені достатньо моєї зарплатні згідно контракту і подачки мені не потрібні. І якщо для вас має цінність мій проект — просто підпишіть доручення на створення софту і все!

Денис Олегович глипнув на мене, посміхнувся кутиками губ і перевів погляд в монітор. Щось поклацав на клавіатурі, набрав декілька речень і з принтеру вискочив документ. Він взяв доручення, перечитав, підписав, поставив печатку і простягнув мені:

— Будь ласка!

Я взяла і переглянула зміст. А тим часом генеральний набрав комбінацію цифр на міні АТС.

— Алло, Андрій Петрович? Зайдіть до мене. В моєї асистентки є цікава пропозиція.

Поклав слухавку і звернувся вже до мене:

— Вирішив вам трохи допомогти, тож у вас декілька хвилин, щоб зібратися з думками поки начальник вашого протеже прибіжить сюди. Кави хочете?

В горлі пересохло до спазму. От що за людина: з вогню та відразу в полум'я.

— Дякую, я б випила простої води.

— Будь ласка, кулер під вікном, — махнув рукою Тарновський в бік вікна.

Я мовчки піднялася і попростувала в необхідному напрямку. Взяла стаканчик з водою і, дивлячись у вікно, пила маленькими ковтками. 

"На квіти не заслуговую, щоб подати мені води теж, та і взагалі у мене немає смаку, а головне все це бабій не соромиться говорити мені у вічі. От радіти чи плакати?"

Жіноча гордість волала і обурювалася, а розум наказував їй заткнутися і потерпіти.

Двері кабінету прочинилися. Спочатку зазирнув, а потім увійшов до приміщення жвавий, скуйовджений чоловік.

— Викликали?!

— Так, сідайте, — генеральний показав на крісло поруч з моїм.

Андрій Петрович виявився цікавим співбесідником. Він уважно вислухав, що я пропоную, дещо ми відкоригували і в цілому всі залишилися задоволеними.

Взявши доручення для Олексія Ігоровича, головний менеджер відділу розробки побіг ощасливлювати своїх підлеглих.

Я теж поквапилася покинути кабінет.

— Софіє Сергіївно, зачекайте! Я так розумію, ви тимчасово вільні, тож у мене до вас є завдання. Сподіваюся ви зможете його виконати.

Я знову сіла на своє місце в очікуванні.

Денис Олегович почав крутити в руках ручку, потім щось для себе вирішив і мовив:

— Я хочу порвати зі своєю дівчиною, наші стосунки дуже затягнулися, що не в моїх правилах. Ось вам картка, ось пароль.

Він написав чотири цифри на стікері, передав мені і продовжив:

— Купіть їй щось на згадку з золотих прикрас на свій смак, — тут він знову скривився, мабуть згадав, що з цим у мене проблеми. — І відправите кур'єром за цією адресою.

Він забрав в мене стікер і на звороті дописав дані.

Я в шоці знову взяла папірець і карту. Було враження, що я порсаюся у чужій брудній білизні.