Розділ 20

Я саме допивала каву, коли до приймальні зайшов разом з Аліночкою Тарновський. Вони мило про щось щебетали. Точніше, щебетала секретарка, а генеральний у відповідь їй усміхався. Це добре, що в нього гарний настрій.

— Доброго ранку! — привіталися вони майже одночасно.

— Доброго ранку! — відповіла й, не чекаючи більш слушної нагоди, додала: — Денисе Олеговичу, мені потрібно з вами дещо обговорити.

— А ви часу дарма не втрачаєте, — зауважив генеральний, дивлячись на мене зверху вниз.

Він прочинив двері свого кабінету й запросив мене зайти, пропускаючи вперед.

Поки я озиралася довкола, відзначаючи стиль і вишуканість просторого офісу, Денис Олегович пройшов за свій стіл і увімкнув комп'ютер.

— Ви так і стоятимете? Я ж не директор школи, а ви не учениця, яка провинилася.

— Чому така асоціація? — відволіклася я від споглядання.

— Тому що ваш несмак в одязі просто вражає! Вам ще окуляри з товстими лінзами — і будете схожі на завучку моєї школи, маленьку жіночку невизначеного віку.

Я оглянула свій вільного крою сірий у дрібну смужку жакет і таку ж сумну спідницю нижче колін. А головним «шедевром» були прості чорні туфлі з пряжками на низьких підборах. Зрозуміло, чому Тарновського перекосило. «Несмак?! Та я навмисне старалася так одягнутися, щоб не привертати твоєї уваги до себе, а вийшло навпаки!» Подумки я засмутилася, що моя витівка провалилася.

— Денисе Олеговичу, я так зрозуміла, мене на цю посаду обрали за мої розумові здібності. Дрес-коду я не порушую, кросівки змінила — що вам ще потрібно? — обурено випалила я.

Генеральний став чорнішим за дощову хмару.

— Мені потрібно, щоб на вас приємно було дивитися! Щоб не соромно було взяти з собою на зустріч із партнерами! А зараз при погляді на вас у мене таке відчуття, наче я з'їв цілий лимон!

— У приймальні є цукор, можете підсолодитися. Принести? — підколола його, усміхаючись.

Денис Олегович якусь мить дивився на мене, потім зітхнув і запитав:

— Про що ви хотіли зі мною поговорити?

Я коротко переказала розмову з Олексієм Ігоровичем, пропускаючи подробиці, і помітила, як недобре блиснули очі генерального.

— Знову лобіюєте інтереси мого програміста? «Чарівна й приваблива», завтра очікувати черговий букет чи, може, вже сьогодні?

Я не приховувала свого здивування. Це що таке тільки-но було?

— Денисе Олеговичу, мені незрозумілі ваші емоції. В Олексія Ігоровича є тільки одна жінка, для якої він прихилить небо, — це його мама! Особисто для мене він просто колега.

— Такі подробиці вже знаєте! — поглузував генеральний і більш серйозно запитав: — Тобто квіти не від нього?

— Ні.

— А від кого?

— Запитайте в Аліночки. Ви ж самі припустили, що я не варта такого букета!

— Я не це мав на увазі, — буркнув Денис Олегович.

— Справді? А мені здалося, ви дуже чітко висловилися на мою адресу! — я почала вже закипати.

— А-а, зрозумів! Вам шкода букета. Це й недивно! Я вам подарую кращий, якщо ви найближчим часом втілите в життя свої новації.

Я гордо підняла підборіддя й, дивлячись Тарновському у вічі, промовила:

— Мені достатньо моєї зарплати згідно з контрактом, і подачки мені не потрібні. І якщо для вас має цінність мій проєкт — просто підпишіть доручення на створення софту й усе!

Денис Олегович глипнув на мене, усміхнувся кутиками губ і перевів погляд у монітор. Щось поклацав на клавіатурі, набрав декілька речень, і з принтера вискочив документ. Він узяв доручення, перечитав, підписав, поставив печатку й простягнув мені:

— Будь ласка!

Я взяла й переглянула зміст. А тим часом генеральний набрав комбінацію цифр на міні-АТС:

— Алло, Андрію Петровичу? Зайдіть до мене. У моєї асистентки є цікава пропозиція.

Поклав слухавку й звернувся вже до мене:

— Вирішив вам трохи допомогти, тож у вас є декілька хвилин, щоб зібратися з думками, поки начальник вашого протеже прибіжить сюди. Кави хочете?

У горлі пересохло до спазму. От що за людина: з вогню та одразу в полум'я!

— Дякую, я б випила простої води.

— Будь ласка, кулер під вікном, — махнув рукою Тарновський у бік вікна.

Я мовчки підвелася й попростувала в потрібному напрямку. Взяла стаканчик із водою й, дивлячись у вікно, пила маленькими ковтками.

«На квіти не заслуговую, щоб подати мені води — теж, та й взагалі в мене немає смаку, а головне — усе це бабій не соромиться казати мені у вічі. От радіти чи плакати?»

Жіноча гордість волала й обурювалася, а розум наказував їй заткнутися й потерпіти.

Двері кабінету прочинилися. Спочатку зазирнув, а потім увійшов до приміщення жвавий, скуйовджений чоловік.

— Викликали?!

— Так, сідайте, — генеральний показав на крісло поруч із моїм.

Андрій Петрович виявився цікавим співрозмовником. Він уважно вислухав, що я пропоную, дещо ми відкоригували, і в цілому всі залишилися задоволеними.

Взявши доручення для Олексія Ігоровича, головний менеджер відділу розробки побіг ощасливлювати своїх підлеглих.

Я теж поквапилася покинути кабінет.

— Софіє Сергіївно, зачекайте! Я так розумію, ви тимчасово вільні, тож у мене до вас є завдання. Сподіваюся, ви зможете його виконати.

Я знову сіла на своє місце в очікуванні.

Денис Олегович почав крутити в руках ручку, потім щось для себе вирішив і мовив:

— Я хочу порвати зі своєю дівчиною, наші стосунки дуже затягнулися, що не в моїх правилах. Ось вам картка, ось пароль.

Він написав чотири цифри на стікері, передав мені й продовжив:

— Купіть їй щось на згадку із золотих прикрас на свій смак, — тут він знову скривився, мабуть, згадав, що з цим у мене проблеми. — І відправите кур'єром за цією адресою.

Він забрав у мене стікер і на звороті дописав дані.

Я в шоці знову взяла папірець і картку. було враження, що я порпаюся в чужій брудній білизні.