Розділ 19

Наступного дня я, продумавши за ніч стратегію, при повнім «параді» увійшла до офісу. Не те щоб мій зовнішній вигляд відповідав побажанням генерального — зрештою, я тут не для ескорту, — але темна блузка й строгий костюм додавали мені впевненості. Я зробила з волосся «мушлю», що трохи накинуло мені років для статусу.

Спочатку я думала сама піти у відділ розробки програмного забезпечення, а потім уявила, що це виглядатиме непрестижно. Я ж не студентка-практикантка — «стій там, іди сюди». Тож, відкривши записник зі списком внутрішніх номерів, з легкістю відшукала Олексія Ігоровича.

Набрала номер, через декілька гудків зняли слухавку.

— Слухаю, — буркнув чоловічий голос.

— Доброго ранку! Мені потрібен Олексій Ігорович.

— Доброго, це я.

— Це Софія Сергіївна, мені потрібно з вами вирішити декілька питань щодо роботи вашого відділу.

— А я тут до чого? Зверніться до Петровича, він начальник — хай вирішує! — і поклав слухавку.

Я, кліпаючи очима, дивилася на міні-АТС. От же ж! А я наївно припускала, що Олексій Ігорович, оцінивши мій душевний порив йому допомогти, буде привітнішим. Зітхнула й знову набрала його номер.

— Ви заважаєте мені працювати! — обурився на тому кінці дроту програміст.

— Олексію Ігоровичу, обирайте, будь ласка, інтонацію! Щодо вашого начальника, я з ним обов'язково зустрінуся, але тоді не дивуйтеся нововведенням. Що ж, раз конструктивної розмови в нас не вийшло, то на все добре!

Я порахувала до трьох перед тим, як покласти слухавку, і тут почула:

— Зачекайте! Які нововведення? — поспіхом запитав Олексій Ігорович.

— Це не телефонна розмова. Подніміться до мене в кабінет і обговоримо.

— Я зараз буду! — вигукнув чоловік.

Поклала слухавку й задумалася. Я ледь домоглася бажаного, але неприємний осад на душі залишився. І як я могла подумати, що квіти могли бути від цього упертюха!

Програміст прибіг за п'ять хвилин. «Отакої! І від роботи відірвався!» — подумки іронічно всміхнулася я.

— Доброго ранку ще раз! — привітався він і твердою ходою пройшов до мого столу, плюхнувся в крісло навпроти й з очікуванням витріщився на мене. — Я вас уважно слухаю!

— Це добре, що уважно! Перейдемо до справи. Ми з Денисом Олеговичем порадилися й вирішили звільнити програмістів від обов'язку економічно обґрунтовувати свої пропозиції. Цим тепер займатиметься маркетинговий відділ.

Сказавши це, я сподівалася побачити радість на обличчі свого співрозмовника.

— Що-о-о?! — Олексій Ігорович обурено вишкірився. — Це чому це?!

Від такого спротиву я розгубилася, але вигляду не подала.

— А що вас не влаштовує? — запитала жорстко, відкинувшись на спинку крісла.

— Усе! Навіщо ламати те, що працює?! — вигукнув програміст, витріщивши очі.

Я склала руки в замок і сперлася на них підборіддям. Потрібно було якось донести істину до цього твердолобого.

— Скажіть, скільки часу ви витратили на підготовку своєї комерційної пропозиції? — вирішила зайти з іншого боку.

— Е-е-е... — розгубився Олексій Ігорович і почухав потилицю. — А яке це має значення? — Він невдоволено глипнув на мене.

— Раз запитую, виходить, має! — із натиском відповіла й нагородила його важким поглядом.

Моє терпіння тріщало по швах. Олексій Ігорович виявився людиною, від спілкування з якою втомлюєшся більше, ніж від будь-якої фізичної праці. Абсолютно токсичний екземпляр.

— Мені допомогла зі звітом Оленка з маркетингового відділу, — промимрив програміст, ніяковіючи. — Я у вашій цій економіці ні бельмеса не тямлю!

— Що й треба було довести! — задоволено вигукнула я, плеснувши в долоні. — Так чому ж ви пручаєтеся моїй пропозиції?!

— Бо немає гарантії, що мої напрацювання десь не застрягнуть на третьому поверсі серед тисячі папірців. Досить з мене вашої безтолкової секретарки! — зло вимовив Олексій Ігорович, схрестив руки на грудях і насупився мов сич.

Я зробила декілька поміток у блокноті.

— Цей проєкт куруватиму я! До моїх обов'язків входить налагодити роботу між відділами. Скажіть, а ви не могли б створити спеціальну програму — можливо, у вигляді бази даних, щоб був доступ і в Дениса Олеговича?

— Які функції має виконувати програмний додаток? — нетерпляче перебив мене Олексій Ігорович.

— Ну, наприклад, є колонка проєктів. За кліком можна було б обрати будь-який і ознайомитися. А в іншій колонці — прізвище фахівця з маркетингу, який займається обраним продуктом, і далі його звіт. Так можна легко відстежити всіх виконавців і подивитися, на якій стадії перебуває справа. Можливо, варто прописати обмежений доступ, щоб не було витоку даних, ви краще на цьому розумієтеся.

— Софіє Сергіївно! — захоплено промовив програміст. — Ви геній! Звісно, я можу створити таку програму. Це дійсно вирішить багато питань, коли все електронно.

Я з полегшенням зітхнула.

— Ну що ж, я рада, що ми порозумілися!

— Так, але ще треба з Петровичем усе втрясти. Ви не проти, якщо я сам із ним перебалакаю?

Очі розробника заблищали. Це ж яка можливість вислужитися перед начальством! Але я трохи приборкала його завзятість:

— Звісно, я не проти! Поговорите, тільки в моїй присутності! Щоб не було «зіпсованого телефону». Мені ще з маркетологами потрібно домовитися.

— Так-так, звичайно. А можна прохання?

— Яке?

— Мені б доручення від генерального отримати на розробку софту. Це все-таки буде плюсом до моєї зарплати, — не зніяковівши, промовив програміст.

Я з пильністю подивилася на чоловіка. «Так, цей не те що квіти не подарує — від нього на Восьме березня й шоколадки не діждешся!»

Олексій Ігорович мою поведінку сприйняв по-іншому й поспіхом додав:

— Ви нічого такого не подумайте, у мене просто мама хворіє, треба гроші на ліки, а ще я на машину збираю, щоб маму возити, а ще пралка зламалася, а мама не буде руками прати… і в нас із мамою старенький холодильник.