Розділ 17

Ранок понеділка в офісі почався як завжди. Я першою прийшла на роботу, роздрукувала звіт, який доробила за вихідні, і не знала, чим зайнятися.

Таке зі мною було вперше. Пискнуло сповіщення в корпоративному чаті. Поглянула: від Лорда тіней. Відкрила:

— Доброго ранку! Як настрій? — писав він.

Я всміхнулася: «Ну що за нік? До чого така таємничість!» Ризикнувши, написала:

— Доброго ранку, Сергію! Настрій робочий.

Декілька хвилин тиші. «Невже вгадала?»

Знову сповіщення:

— Ти хочеш так мене називати? Можу бути й Сергієм :)).

«Ну й що на це відповісти?»

— А це не ви? Тоді хто? — швидко надрукувала й відправила, затамувавши подих.

— Твій таємний шанувальник! Подобаються троянди?

«Нахаба Сергій, стовідсотково!»

— Ні, не подобаються! — покривила душею я.

— Пізно, принцесо, я вже замовив :))! Сподіваюся, ти не викинеш їх на смітник, квіти ні в чому не винні :))!

Від такого натиску я зніяковіла. От що цьому лорду потрібно? Вирішила не відповідати. Зрештою, не я шукала з ним розмови. Крізь прочинені двері свого кабінету я почула, як хтось увійшов до приймальні. «Цікаво: Аліночка чи генеральний власною персоною?»

Я поспіхом відкрила робочу програму й зосередилася на екрані монітора, вдаючи зацікавленість тим, що на ньому зображено. Хтось зайшов до мого кабінету. Я повернула голову й вклякла.

— Доброго ранку, — почула низький оксамитовий голос. — Я так розумію, ви і є моя асистентка?

«Генеральний! Ой! Як поводитися? Підвестися, підійти, подати руку?» Натомість я не могла відірвати себе від стільця. Я, мабуть, учора стільки думала про Іва, що він мені тепер ввижається. Прокліпавшись, зрозуміла, що Денис Олегович — це не мій колишній. Так, певна схожість була. Це очі — сині-сині, і чорняве волосся. Але якщо обличчя Іва було солодкаво-гарненьким, то у генерального воно було мужнім: чітко окреслені вилиці, вольове підборіддя, високе чоло, прямий ніс, густі рівні брови й у міру пухкі губи. Я непомірно довго його роздивлялася, тому спохватилася й промовила скоромовкою:

— Доброго дня! Так, це я!

— Ну нарешті! Заговорили! Ви ж наче не були німою, коли мені телефонували! — широко всміхнувся генеральний.

Окинувши оком мій стіл, він побачив звіт, який я підготувала. Чоловік сів у вільне крісло, узяв документ і почав його вивчати, забувши на якусь мить про мене.

Я сиділа мов натягнута струна й боялася поворухнутися.

— Доброго раночку! — улесливо проспівав Алінчин голос із дверей кабінету. — Денисе Олеговичу, ви повернулися! — з дитячим захопленням вигукнула вона.

Генеральний неквапливо відірвався від звіту й промовив:

— Доброго ранку, Аліно. Зробіть-но мені кави й принесіть сюди. А ви, Софіє Сергіївно, що будете пити?

— Я? — вигукнула розгублено. — Дякую, я поки що не хочу.

— Що ж, перейдемо тоді до справ! — Тарновський відклав звіт, випростався в кріслі й зчепив руки в замок, поклавши їх на мій стіл. — Я вивчив пропозицію Олексія Ігоровича й маю відзначити, що ваша інтуїція вас не підвела. Це дійсно комерційно привабливий проєкт.

І він знову всміхнувся. Тепер зрозуміло, чому колеги так фанатіли від нього. Генеральний допитливо подивився мені у вічі й продовжив:

— Що ви мали на увазі, коли говорили про вивчення ринку та прорахунок ризиків розробниками? — із зацікавленістю запитав Денис Олегович.

«Ось воно! Саме час гарно себе зарекомендувати». Я швидко зібралася з думками й відповіла:

— Річ у тім, що всі ці економічні питання займають чимало часу у ваших провідних програмістів. І, на мою думку, краще б було, щоб ці обов'язки виконував відділ маркетингу. Вони зроблять цю роботу швидше та якісніше. Крім того, було б добре працювати на випередження. Тобто ретельно стежити за попитом на інформаційному ринку, розробляти комерційні пропозиції й потім віддавати їх у розробку програмістам.

— Хм, а як же творчий підхід і створення інноваційних продуктів? — запитав генеральний, потираючи підборіддя.

— Одне іншому не заважає! Так можна охопити більший сегмент ринку. Адже нове — не завжди потрібне, а потрібне — не завжди нове, але може бути покращеним.

Денис Олегович задумливо відкинувся на спинку стільця. До кабінету із сяючою усмішкою впливла Аліночка. Її вбрання мало лише тонкий натяк на сукню. Глибокий виріз у ділянці грудей не залишав жодного місця для уяви.

Секретарка підійшла до мого столу й, звабливо нахилившись, поставила каву перед Денисом Олеговичем.

— Ось, будь ласка, смачного! — промуркотіла вона, затримавши на мить вміст свого декольте перед очима генерального.

Той байдуже ковзнув поглядом по її принадах і коротко мовив:

— Дякую, можете йти.

Аліночка невдоволено підібгала губи й пішла до свого столу, залишивши двері мого кабінету відчиненими. Ми повернулися до нашої розмови про оптимізацію роботи компанії.

— Ви знаєте, Софіє Сергіївно, коли мені порадили найняти асистентку, я й не думав, наскільки це виявиться вдалою ідеєю! Я й не знав, що в моїй компанії працює такий діамант! — із захопленням промовив генеральний.

Я зашарілася. Ця похвала була приємною і водночас бентежною. І поки я підбирала слова для відповіді, до приймальні зайшов кур'єр, чим привернув нашу увагу. Точніше, привернув увагу здоровецький букет кремових троянд, який майже приховував посильного.

— О, яка краса! Це мені, мені! — вигукнула в захопленні Аліночка.

Вона підбігла до кур'єра, вихопила квіти й, знайшовши серед ніжних бутонів листівку, прочитала вголос:

— «Найчарівнішій і найпривабливішій співробітниці IT Global!» О, комплімент у саме серденько! — секретарка ледь не скакала від радості, притискаючи листівку до свого четвертого розміру.

— Кхм, — прочистив горло кур'єр, відриваючи погляд від її грудей. — Якщо ви Софія Іскрицька, то підпишіть мені, будь ласка, повідомлення про вручення.