Розділ 15

Робочий день у п'ятницю проходив на диво спокійно. Аліночка, звісно, не перетворилася на янгола, але мені не набридала. І навіть виконувала свою роботу: приймала телефонні дзвінки та вхідну документацію, яку старанно розкладала по теках і ховала до сейфа. Я, як і обіцяла, обережно показала їй приховані камери. Дізнавшись, що весь час була під прицілом, секретарка знітилася, але швидко опанувала себе.

Під кінець дня, коли я майже закінчила зведений звіт, у корпоративному чаті мені надійшло особисте повідомлення від якогось Лорда тіней:

— Привіт, принцесо!

Я всміхнулася — мабуть, помилилися — і вирішила не відповідати. Та невдовзі знову пискнуло сповіщення:

— Чи може твій покірний раб сподіватися на прощення?

«Нічого собі, якесь збочення. І хто це таким займається на робочому місці? А може, це так вирішили пожартувати з мене?»

Згодом прилетіли руки, складені в молитві, декілька сердечок і троянд.

Я не витримала й вирішила відвадити цього Лорда. Швидко набрала на клавіатурі:

— Вибачте, але, здається, ви помилилися й пишете не тій. Не відволікайте від роботи, будь ласка!

— Як скажеш, принцесо! (і смайлик із поцілунком).

Ці сповіщення вибили мене з колії, тому я вирішила взяти роботу додому. Спакувала ноутбук і документи в сумку, зачинила офіс, спустилася на перший поверх і здала ключ на вахту.

Коли йшла через фоє, відчула, що хтось намагається зняти з плеча мою сумку.

Різко повернулася й наштовхнулася на Сергія. Господи, який же він високий!

Чоловік щиро всміхався своєю голлівудською усмішкою.

— Софіє Сергіївно, дозвольте я допоможу! Ви така тендітна, а ця ноша занадто важка.

І, не чекаючи моєї відповіді, він забрав сумку й повісив на своє плече. А я задивилася в його зелені очі, які вабили мов річковий вир.

Подумки струсила головою, скинувши з себе заціпеніння. «Спокійно, Софіє, це просто гарний зовні чоловік, а всередині — нахаба й хам, а ще — просто колега!» Спрацювало. Я опанувала себе й мовчки дозволила Сергієві нести ноутбук, якщо він цього так хоче.

Ми вийшли на вулицю. Теплий травневий вітерець грайливо розтріпав пасма мого волосся, що вибилися із зачіски.

— Софіє Сергіївно, дозвольте я вас підвезу додому? — запропонував Сергій.

— Дякую, але я маю власне авто, тож підвезу себе сама.

— О, я міг здогадатися! Це, мабуть, щось маленьке й чепурненьке? — насмішкувато запитав мій супутник.

— Так, звісно! — у тон йому відповіла я. — Я ще й їздити не вмію! А паркуватися — то взагалі не моє!

Сергій сприйняв мою іронію за чисту монету. На парковці він, мабуть, виглядав щось на зразок смартмобіля чи Daewoo Matiz.

Він так захопився, що й не помітив, як я сіла в майже тритонний чорний позашляховик.

— Сергію, віддайте, будь ласка, ноутбук!

— Га? Що? — чоловік покрутився, поки його погляд не зупинився на мені.

— Ніфіга собі! Це що, ваша автівка? Та це ж звірюка! Трилітровий двигун! Це ж скільки він жере пального?!

Сергій механічно віддав мою сумку й з цікавістю маленького хлопчика побіг навколо Audi, заглядаючи в кожну шпаринку.

Я почекала, поки він вгамується, і завела двигун.

— А можна проїхатися? За кермом, будь ласка!

Нахаба просунув у салон спочатку голову, а потім ледь не витиснув мене з водійського сидіння. Я обурено випхала його на вулицю.

— Агов! Сергію, охолоньте! Це всього-на-всього вживана автівка й не останньої модифікації.

— Та що з того, це все одно крутяк! І де це ти таку тачку взяла? На твою зарплату не купиш! — підозріло запитав він.

«Ну хам є хам! Швидко ж у нього спілкування на "ви" закінчилося!»

Я зачинила дверцята, опустила скло й промовила:

— Одна моя знайома, коли побачила мій гардероб, висловила припущення про багатого "папіка", тож ви, Сергію, можете думати те саме. Дурень думкою багатіє!

У мого «кавалера» витягнулося обличчя, і, поки він перетравлював інформацію, я рушила з місця й спритно виїхала з паркувального майданчика.

«Цей екземпляр чоловічої статі мене знову вибісив!» Я зупинилася в безпечному місці, щоб трохи посидіти й зібратися з думками.

«Удома на мене чекав Матвійчик, тож потрібно купити чи приготувати щось смачненьке, а на вихідних сходити з ним десь погуляти!» Переключилася на сина й ніжно всміхнулася, згадуючи про нього. Ані хвилини не шкодувала, що народила його, бо саме в ньому зосередився весь сенс мого буття.

Звісно, мені б хотілося, щоб у Матвійчика був тато, а в мене — коханий чоловік, але якось за чотири роки я не те що не мала жодних стосунків, а навіть не зустрічала охочих із серйозними намірами ці стосунки зі мною розпочати.

Може, дійсно зі мною щось не так? Уважно подивилася на себе в дзеркало: миловидне обличчя, виразні очі, пухкі вуста, рівний невеликий ніс, густе волосся. Не фатальна красуня, але й страшком мене назвати язик не повернеться. Занурившись у свої думки, я виїхала на дорогу й рушила в бік свого дому.

У квартирі пахло свіжою випічкою. Марія Павлівна спекла свої фірмові кекси з родзинками та горіхами.

Градус настрою різко поповз догори. Залишивши за порогом свої дрібні негаразди, я з радістю розчинилася у своїй маленькій сім'ї.

До речі, про сім'ю. Я так і продовжувала підтримувати байку про Туреччину. Раз на рік навесні літала туди з Матвійчиком на відпочинок, а більше — щоб зробити чергове портфоліо. З турецької сімки періодично відправляла мамі свіжі фотографії й коротенькі СМС про себе та сина. Найбільше я боялася її відповіді, тому швидко виймала картку з телефону й ховала до наступного разу.

Цього року ми з сином не відвідували Туреччину. Я закрутилася з купівлею квартири й не помітила, як минув час. Чесно кажучи, я вже не хотіла підтримувати цю брехню. Тільки ставши матір'ю, сповна відчула всю дурість свого вчинку, але так і не змогла наважитися зателефонувати батькам і сказати правду.