Розділ 14

«Так, це все добре, але попереду дзвінок генеральному. І що я йому скажу? А якщо він на якомусь засіданні, а я потурбую? Або він взагалі не в гуморі?»

Сумніви атакували мене, помаленьку доводячи до паніки. Зібравшись із думками, я ще раз переглянула документи. Вибрала надважливі й сфотографувала їх.

Зробила глибокий вдих-видих і натиснула виклик на екрані смартфона.

Довгі гудки й часте серцебиття. Нарешті зняли трубку. Почувся протяжний грайливий жіночий голос:

— Алло!

— Добрий день, — кинулася я у вир із головою. — Мені потрібен Денис Олегович.

— А хто його турбує? — промуркотіла незнайомка.

— Я асистентка Дениса Олеговича. У нас виникли питання, які потребують його негайного рішення.

Більш за все не люблю оцей «зіпсований телефон», коли потрібно через когось щось пояснювати. Ну чому власник телефонного номера сам не бере слухавку?

Почулося шарудіння, а потім приглушений голос незнайомки:

— Котику?! Котику, тобі телефонує якась жіночка з офісу, щось їй від тебе треба.

— Принеси смартфон, — почула я чоловічий голос.

— Ну ні, котику, я не хочу вставати з шезлонга, — пронила розніжено незнайомка. — Давай сам вилазь із басейну й розмовляй з нею. Це ж тобі телефонують, а не мені!

— Тоді скажи, що я зателефоную, коли звільнюся, — пробурчав чоловічий голос.

Я, ставши ненавмисно слухачем цієї «милої» розмови, почала нервувати. Незнайомка переказала мені слова генерального:

— Вибачте, жіночко, але Денис Олегович зайнятий. Як звільниться, він вам перетелефонує.

— Добре, передайте йому, будь ласка, що йдеться про велику суму грошей, дуже велику. І часу обмаль! — вирішила трохи прикрасити дійсність і вимкнулася.

Я сподівалася, що такі справи важливіші за хлюпання в басейні. Гарне ж у нього відрядження, мабуть, не гірше, ніж в Аліночки.

Мої роздуми перервав телефонний дзвінок — генеральний. Не минуло й хвилини.

Зняла слухавку й у манері його коханки проспівала:

— Алло!

Шеф був не в дусі — і чого б це?

— Я не знаю, як там вас звати, але якщо ви турбуєте мене через якісь дрібниці, то начувайтеся! — прогарчав він.

Цікаво, і що він мені зробить?! Чомусь погрози генерального викликали в мене посмішку.

— Денисе Олеговичу, я Софія Сергіївна Іскрицька, ваша асистентка. Наскільки мені пояснила Інна Петрівна, ви особисто затвердили мою кандидатуру на цю посаду.

— Так-так, і що? Ближче до теми!

«Третій хам за день!» Я набрала в груди побільше повітря й промовила на одному подиху:

— Розбираючи документи з вашою секретаркою, я знайшла звіт головного бухгалтера про можливість кредитування вашої компанії на п'ять мільйонів гривень. Він був поданий вам на розгляд ще чотири дні тому й містить вигідні пропозиції від декількох банків. Річ у тім, що ви мали за ці дні дати відповідь, адже термін акції сьогодні завершується.

Я почула тиху лайку й сопіння. «Ось, котику, тепер ти будеш не в гуморі по-справжньому, це тобі не дупу на сонечку гріти!» — зловтішалася я.

— Чому я дізнаюся про це сьогодні? — гаркнув Денис Олегович.

— Може, тому, що чотири дні тому у вас ще не було асистента? — вирішила пожартувати я.

Тарновський спіймав мій настрій і побуркотів:

— Ви вважаєте цю ситуацію комічною?

— Можливо, але точно не трагічною. Я можу зараз надіслати вам усі ці документи у Вайбер, щоб ви переглянули. Якщо пропозиції вас влаштують, є ще час відкрити кредитну лінію.

— Надсилайте!

— Є ще одне питання, — продовжила я обережно.

— Яке? — нетерпляче кинув Денис Олегович.

— Я знайшла комерційну пропозицію Олексія Ігоровича, яка теж не була розглянута вами. Я її вивчила й вважаю цілком пристойною та цікавою. Хоча й не розумію, чому програміст має вивчати ринок, прораховувати ризики та прибутки від своєї ідеї, якщо у вас є для цього спеціально навчені працівники?

— Кажете, цікава? — виокремив генеральний.

— Так, відповідно до нового законодавства з фіскалізації продажів у ФОП цілком актуальна. А чим швидше ваша компанія вийде на ринок із цим продуктом, тим більшу нішу охопить.

— Надсилайте, я подивлюся, — охоче промовив Денис Олегович, змінивши гнів на милість.

— Уже все зробила.

— Дякую! — і вимкнувся.

«Фух!» У мене було відчуття, наче пів дня тягала коробки з речами на п'ятий поверх.

«Точно, речі! Сьогодні потрібно почати збирати», — промайнула думка в моїй голові.

Я нещодавно вирішила купити велику квартиру в новобудові в іпотеку, а свою «хрущовку» продати.

Я мала кошти на перший внесок і ще трохи — на частковий ремонт. З новою зарплатою я можу не поспішати з продажем свого житла й спокійно чекати на вигідну ціну. Головне тепер — утриматися на роботі.

У кабінет постукали, двері прочинилися й у них зазирнула Аліночка.

— Ну що? Вдалося? — запитала вона.

За її спиною маячив програміст із таким же запитанням в очах. Я йому всміхнулася кутиками губ і промовила:

— Ваш звіт генеральний розгляне. Думаю, що він його зацікавить. А ще сподіваюся, що ваша суперечка з Аліною не вийде за межі приймальні.

Програміст недобре подивився на секретарку, але все-таки підтвердив, що конфлікт вичерпано. Подякував, попрощався й залишив приймальню.

— Ну й кощій! — бовкнула розгнівана секретарка йому вслід.

— З вами, Аліно, і святий демоном стане! Я не вказала прямо на вас Денису Олеговичу. Він, звісно, не телепень і сам прекрасно складе два плюс два, але наразі в нього багато роботи, тож, можливо, усе минеться.

— Дякую, Софіє Сергіївно, — промимрила ще зранку бойова секретарка.

— Будь ласка. Прошу, передивіться всі наявні у вас папери, щоб нічого більше не губилося. І тримайте їх у сейфі подалі від сторонніх очей. Ось ці можете теж забрати!

Аліна взяла в мене документи й поспіхом вийшла з кабінету.