Розділ 13

Аліночка, зробивши свої справи, мовчки вийшла з мого кабінету. Цікаво: вона весь час користувалася цією кімнатою, поки її не зайняла я, чи робить усе мені на зло?

Хай там як, але я вирішила це припинити. План визрів згодом.

Я сиділа й зводила дані в таблицю, коли почула розмову на підвищених тонах. Кричав якийсь чоловік. Недовго думаючи, я вийшла в приймальню. Зрозуміла, що невдоволення високого худорлявого незнайомця в окулярах стосувалося секретарки.

Я під виглядом того, що роблю каву, насторожила вуха.

— Запитую ще раз: ви віддали мою комерційну пропозицію генеральному? — домагався правди розлючений відвідувач.

Аліночка незворушно дивилася у свій смартфон, наче це й не до неї звертаються.

Чоловік не витримав і вихопив iPhone з її рук.

— Ти, тупа курко, відповідай, коли тебе запитують!

Я вирішила «загубитися» на диванчику в приймальні. Було таке враження, що зараз ґаджет Аліночки полетить у найближчу стіну.

— Ти! Цап! Віддай телефон, придурку! Про які папірці ти взагалі тут мені торочиш?

— Про ті, які ти не віднесла на розгляд генеральному! Я з ним мав щойно телефонну розмову, і він не отримував моєї пропозиції! Через тебе, дурепо набита, я пролетів із премією!

Секретарка якимось чином примудрилася видерти з рук чоловіка iPhone і сховати його до сумочки. Потім дістала стос паперів із полиці й зі всієї сили шваркнула ними об стіл.

— На! Шукай свої писульки! Треба завчасно приносити на підпис, а не припхатися в день від'їзду Дениса. Я тобі що, поштовий голуб — нести твою макулатуру за першим велінням?!

Чоловік знайшов свої документи й погрозливо помахав ними перед носом у секретарки.

— Ти! Ти! Ти лахудра! Сидиш тут невідомо чого! Я так цього не залишу!

— Давай-давай, вали звідси! Прийдеш, коли генеральний приїде! — глузливо промовила Аліночка, уперши руки в боки.

Чоловік аж побагровів від люті.

Я, може, і втратила інстинкт самозбереження, але вирішила втрутитися. Підвелася з дивана й підійшла до сперечальників.

— Шановний! Будь ласка, скажіть, як я можу до вас звертатися? — запитала я в розлюченого чоловіка.

Він повернувся й налитими кров'ю очима витріщився на мене. Руки його тремтіли.

— А ти ще хто така? — гаркнув він.

Я витримала його погляд і спокійно промовила:

— Я Софія Сергіївна, віднедавна особиста помічниця Дениса Олеговича. Тож з ким маю честь розмовляти?

Очевидно, у чоловіка щось клацнуло в мізках, і він трохи охолонув.

— Вибачте за мою грубість. Я Олексій Ігорович, провідний розробник програмного забезпечення.

«Подивіться-но, як моя нова посада діє на чергового хама!» — я подумки всміхнулася, а вголос чемно промовила:

— Вибачаю. Приємно познайомитися. А тепер прошу зачекати тут. Можете зробити собі кави чи чаю. А ви, Аліно, пройдіть до мого кабінету — спробуємо владнати це прикре непорозуміння.

Я взяла весь стос документів, яким кидалася секретарка, і забрала комерційну пропозицію з рук у здивованого програміста.

Мабуть, якби падала Пізанська вежа, обличчя Аліночки не було б таким ошелешеним. Навіть якби та вежа падала просто на неї. Але треба віддати належне секретарці: вона мовчки пішла за мною.

Як тільки я зачинила двері, Аліночка визвірилася:

— На що це ти мене вирішила підрядити? Я для того навіженого й пальцем не поворухну!

Я підійшла до свого столу й почала переглядати документи. Чим більше вчитувалася, тим більше очі лізли на лоб.

— Аліно, це що таке? І ці папери просто так лежали на вашій полиці? — суворо запитала її.

Очевидно, моє запитання та інтонація, з якою воно було поставлене, пожвавили мисленнєвий процес у голові красуні.

— А чому вони мають лежати не там? — ніяковіючи, запитала вона у відповідь.

— А тому, що більшість із них — комерційна таємниця! А тому, що вони мали бути вже в генерального на столі! Ви подивіться на дати! — розпалялася я. — І що? Ніхто більше не приходив до вас із нелесливими епітетами?

Секретарка знизала плечима й пробіглася пальчиками по документах.

— Та вони вже звикли. Я ж занесу на підпис... колись. А потім кому треба, той приходить і шукає своє.

— Ви у своєму розумі?! Що означає «колись»?

Сказати, що я була в шоці, — це нічого не сказати.

— Як вас ще не звільнили? — видихнула я.

Аліночка підтягнулася й випнула груди вперед, поправила ідеальну зачіску. Мовляв, сама бачиш, за яку красу мене тут тримають. Я тільки зітхнула.

— Якщо Олексій Ігорович поскаржиться, піднімуть усі записи відеокамер із приймальні, і не думаю, що ваша краса переважить вашу недбалість.

У блондинки на обличчі промайнув вир емоцій: здивування, збентеження, шок, страх, а потім недовіра.

— Які камери? Не може такого бути! Ти брешеш! — гикнувши, обурено промовила вона й завертіла головою.

— Брешуть собаки на місяць! Я вам потім покажу, де вони заховані.

— А тут? — перебила мене Аліночка.

— А тут я не знайшла. Ви не про те думаєте. Краще дзвоніть Олеговичу, щоб прийняв у Вайбері комерційну пропозицію. І тут потрібно ще деякі документи надіслати.

Секретарка, округливши очі, прошепотіла:

— Я не можу, мене звільнять!

— Чому? Ви ж зустрічаєтеся?

Аліночка переступила з ноги на ногу й промимрила:

— Не так щоб сильно... Не так щоб часто... Ну, ти розумієш?

Тут не було чого розуміти. Усе ясно як божий день: вона одна з тих, хто теж любить пофантазувати. Я дістала з кишені смартфон.

— Давайте, диктуйте номер мобільного Дениса Олеговича, я сама спробую все владнати.

Блондинка зраділа й швиденько назвала цифри.

— Я можу йти? — з полегшенням поцікавилася вона.

Я згадала свого батька — як він спілкувався з підлеглими, — і, скопіювавши його тон та особливу манеру, відповіла секретарці:

— Так, ви можете йти. Але я хочу, щоб ви запам'ятали три прості речі. По-перше, мій кабінет — тільки мій, і без стуку ви не входите! По-друге, звертатися до мене на «ви» та на ім'я й по батькові. По-третє, у вас має бути скрізь ідеальний порядок. Документи на підпис подаєте негайно, а про ті, які потрібно повернути, повідомляєте їхніх власників. Усе ясно?