Розділ 9

На ранок я стала новиною номер один і за сумісництвом зіркою дня. Цікаво, хто розніс інформацію по відділу? Тільки лінивий з мого поверху — а як з'ясувалося, таких в IT Global не існує — не зазирнув до мене на старе місце роботи з приводу й без. За рейтингом обговорень моя скромна персона навіть обійшла Дениса Олеговича. Наші модниці, що всіляко намагалися підпадати під смаки генерального, не могли второпати, чому асистенткою обрали саме мене.

Я з горем пополам доробила поточні звіти й зібрала в невеличку картонну коробку свої нечисленні пожитки: ноутбук, канцелярію, кухоль із чайною ложкою та білу орхідею у прозорому горщику.

Підхопивши свої речі, розпрощалася з дівчатами. Ті крізь зуби побажали мені удачі, не приховуючи в очах заздрощів. «Усе, Софіє, назад вороття немає!» — сказала собі й пішла до Інни Петрівни.

Я постукала й зазирнула до її кабінету.

— Інно Петрівно, можна? — запитала я, втім уже зробивши крок за поріг.

Інна Петрівна просканувала мій зовнішній вигляд і залишилася задоволеною.

Я одяглася як зазвичай. Марія Павлівна затримувалася, тож весь ранок я провела біля дитини. Міряла температуру, напувала малиновим чаєм, переодягала в сухеньку футболку, вкутуючи пухкою ковдрою.

Перед самим виходом з дому швидко нап'яла чорні джинси, простенький джемпер і плигнула в улюблені кросівки. Уже в машині, поки стояла на світлофорах, заплела волосся в гульку й ледве встигла на роботу.

— Так, Софіє, проходь, зараз підемо, я покажу тобі нове робоче місце. Бачу, ти вже й речі зібрала? — більше констатувала, ніж запитувала фінансова директорка.

— Так, звісно, усе склала.

— Ну й чудово, ходімо.

Ми вийшли з кабінету, і начальниця замкнула його на ключ. Пройшли довгим вузьким коридором повз надміру допитливих колег. Викликали ліфт і почали підніматися на шостий поверх, де були кабінети генерального, його заступника, начальника охорони та юридичного відділу.

П'ятий і четвертий поверхи займали айтішники. Там в основному працювали молоді чоловіки, у більшості своїй неодружені. Вони вважали таких, як я, дармоїдами: мовляв, увесь фінансово-маркетинговий відділ повинен молитися на них, бо завдяки їхньому генію ми отримуємо «хліб насущний». Хоча, в принципі, там траплялися й хороші хлопці. Могли з комп'ютером допомогти чи принтер налагодити. Навіть декілька разів кликали на побачення в кіно чи піцерію, але від жодного моє серце не забилося частіше, ніж передбачено природою. Мабуть, я ще не зустріла свою долю.

Поки в моїй голові мерехтіли думки, ліфт приїхав. Ми вийшли, пройшли декілька кроків просторим коридором і увійшли до приймальні, у якій безроздільно володарювала Аліночка.

Вона сиділа у зручному кріслі з горнятком кави в руці й дивилася огляд моди на YouTube. Червона мінісукня обтиснула звабливу Алінчину фігуру, ледь прикриваючи груди зверху й спідню білизну знизу. Її довжелезні стрункі ноги десь закінчувалися під столом, а біляве гладеньке волосся, мабуть, вкладалося в якомусь дорогому салоні. На таку якщо довго дивитися, то може розвинутися комплекс неповноцінності, тому я відвела очі.

— Добрий день, Аліно! — гаркнула Інна Петрівна, ні граминки не переймаючись її зовнішністю.

Секретарка невдоволено скривилася й поставила цікавий огляд на паузу, тож поради про модний лук цієї весни ми чути перестали. Повільно повернулася до нас і сказала завчений текст медовим голоском:

— Добрий день, Дениса Олеговича немає. Він у відрядженні. Документи залишайте мені або зверніться до його заступника. Якщо у вас є питання безпосередньо до генерального, то він буде наступного тижня. Я можу записати вас на прийом згідно з його розкладом, а тепер вибачте, мені потрібно працювати.

Аліночка відвернулася й зняла відео з паузи. Блогер знову запатякав.

Інна Петрівна була не просто зла, вона була розлючена! Я це бачила по щільно стиснутих губах, зіщулених очах і вкрай незадоволеному виразі обличчя.

— Бачимо ми твою зайнятість, працівнице року! Давай сюди ключі від сусіднього кабінету! — крижаним голосом промовила Інна Петрівна.

— Я не можу вам дати ключі від кабінету Дениса Олеговича, — буркнула секретарка, відриваючись від монітора.

— Та не потрібні мені ключі від його кабінету. За вихідні генеральний просив підготувати приміщення для своєї асистентки. Бачиш двері навпроти свого столу? От від них і потрібні ключі! Сподіваюся, кабінет готовий до роботи? — суворо запитала вона Аліночку.

— Ну таке собі... і взагалі, контроль ремонту не входить до моїх обов'язків, — наспівом промовила секретарка, відкинувшись у кріслі.

— Що означає «ну таке собі»? — у тон їй запитала Інна Петрівна.

Я тим часом спокійно стояла поряд і спостерігала за подіями.

— Ну, кабінет прибрали, меблі нові привезли, а системний адміністратор сказав, що не все ще приїхало з оргтехніки. Він буде завтра все встановлювати в першій половині дня. А вам навіщо?

— Софія Сергіївна призначена особистою помічницею Дениса Олеговича! — промовила Інна Петрівна, вказавши на мене.

Після цих слів Аліночка витріщила очі й навела на мене свій палець із довжелезним гострим нігтем. Як вона живе з такими пазурами, не розумію. Це ж жахливо незручно! Але мені з Аліною працювати разом і перебувати на одній території, тож я постаралася їй доброзичливо всміхнутися й кивнула на знак підтвердження слів Інни Петрівни.

— Вона? Та не може такого бути! — глузливо промовила секретарка. — Хоча якщо так, то навіть і добре! На неї Денис уваги точно не зверне. І де тільки таку нечепуру відкопали!

Усміхатися мені різко перехотілося. Ну навіщо так відкрито демонструвати людям свою зневагу? Як виявилося, тактовність і Аліночка — це паралельні прямі, що не перетинаються.

Я бачила, що Інна Петрівна майже втратила терпіння й насилу стримується, щоб не виказати секретарці все, що вона про неї думає у різнобарвних епітетах. Усі, хто знає мою начальницю, всіляко намагаються не нариватися, але, видно, у блондинки ефект безсмертя.