Розділ 9

На ранок я стала новиною номер один і за сумісництвом зіркою дня. Цікаво, хто розніс інформацію по відділу? Тільки лінивий з мого поверху, а як з'ясувалося таких в IT Global не існує, не заглянув до мене на старе місце роботи з приводу і без. За рейтингом обговорень моя скромна персона навіть обійшла Дениса Олеговича. Наші модниці, що всіляко намагалися підпадати під смаки генерального, не могли второпати, чому асистенткою обрали саме мене.

Я з горем пополам доробила поточні звіти і зібрала в невелику картонну коробку свої нечисленні пожитки: ноутбук, канцелярію, кухоль з чайною ложкою та білу орхідею у прозорому горщику.

Підхопивши свої речі,  розпрощалася з дівчатами. Ті крізь зуби побажали мені удачі, не приховуючи в очах  заздрощів. "Все, Софіє, назад вороття немає!", — сказала собі і пішла до Інни Петрівни.

 Я постукала і зазирнула до її кабінету.

— Інно Петрівно, можна? — запитала я, втім уже зробивши крок за поріг.

Інна Петрівна просканувала мій зовнішній вигляд і залишилася задоволеною.

Я одяглася, як зазвичай. Марія Павлівна затримувалася, тож весь ранок я провела біля дитини. Міряла температуру, поїла малиновим чаєм, переодягала в сухеньку футболку, вкутуючи пухкою ковдрою.

Перед самим виходом з дому швидко нап'ялила чорні джинси, простенький джемпер і плигнула в улюблені кросівки. Вже в машині, поки стояла на світлофорах заплела волосся в гульку і ледве встигла на роботу.

— Так, Софіє, проходь, зараз підемо, я покажу тобі нове робоче місце. Бачу ти вже і речі зібрала? — більше констатувала, чим запитувала фінансова директорка.

— Так, звичайно, все склала.

— Ну і чудово, ходімо. 

Ми вийшли з кабінету і начальниця замкнула його на ключ. Пройшли довгим вузьким коридором повз надмірно допитливих колег. Викликали ліфт і почали підніматися на шостий поверх, де були кабінети генерального, його зама, начальника охорони та юридичного відділу.

П'ятий і четвертий поверхи займали айтішники, там в основному працювали молоді чоловіки, в більшості своїй неодружені. Вони вважали таких як я дармоїдами. Весь фінансово-маркетинговий відділ повинен молитися на них, бо завдяки їхньому генію ми отримуємо на "хліб насущний". Хоча, в принципі, там траплялися і хороші хлопці. Могли з комп'ютером допомогти чи принтер відлагодити. Навіть декілька разів звали на побачення в кіно чи піцерію, але від жодного моє серце не забилося частіше, чим передбачено природою. Мабуть, я ще не зустріла свою долю.

Поки в моїй голові мерехтіли думки, ліфт приїхав. Ми вийшли, пройшли декілька кроків просторим коридором і увійшли до приймальні, в якій безроздільно володарювала Аліночка. 

Вона сиділа у зручному кріслі з горнятком кави в руці і дивилася огляд моди на Ютубі. Червона мінісукня обтиснула звабливу Алінчину фігуру, ледь прикриваючи груди зверху і спідню білизну знизу. Її довжелезні стрункі ноги десь закінчувалися під столом, а біляве гладеньке волосся, мабуть, вкладалося в якомусь дорогому салоні. На таку якщо довго дивитися, то може розвинутися комплекс неповноцінності, тому я відвела очі.

— Добрий день, Аліно! — гаркнула Інна Петрівна, ні граминки не переймаючись її зовнішністю.

Секретарка, невдоволено скривилася і поставила цікавий огляд на паузу, тому що поради про модний лук цієї весни ми чути перестали. Повільно повернулася до нас і сказала завчений текст медовим голоском:

— Добрий день, Дениса Олеговича немає. Він у відрядженні. Документи залишайте мені або зверніться до його заступника. Якщо у вас є питання безпосередньо до генерального, то він буде наступного тижня. Я можу записати вас на прийом згідно його розкладу, а тепер вибачте, мені потрібно працювати.

Аліночка відвернулася і зняла відео з паузи. Блогер знову запатякав.

Інна Петрівна, була не просто зла, вона була розлючена! Я це бачила по щільно стиснутих губах, зіщулених очах і вкрай незадоволеному виразу обличчя.

— Бачимо ми твою зайнятість, працівниця року! Давай сюди ключі від сусіднього кабінету! — крижаним голосом промовила Інна Петрівна.

— Я не можу Вам дати ключі від кабінету Дениса Олеговича, — буркнула секретарка, відриваючись від монітору.

— Та не потрібні мені ключі від його кабінету. За вихідні генеральний просив підготувати приміщення для своєї асистентки. Бачиш двері, навпроти свого столу? От від них і потрібні ключі! Сподіваюся кабінет готовий для роботи? — сурово запитала вона Аліночку.

— Ну таке собі... і взагалі, контроль ремонту не входить в мої обов'язки, —наспівом промовила секретарка, відкинувшись у кріслі.

— Що значить «ну таке собі?», — в тон їй запитала Інна Петрівна. 

Я тим часом спокійно стояла поряд і спостерігала за подіями.

— Ну, кабінет прибрали, меблі нові привезли, а системний адміністратор сказав, що не все ще приїхало з оргтехніки. Він буде завтра все встановлювати в першій половині дня, а Вам навіщо?

— Софія Сергіївна призначена особистим помічником Дениса Олеговича! — промовила Інна Петрівна, вказавши на мене.

Після цих слів Аліночка витріщила очі і навела на мене свій палець з довжелезним гострим нігтем. Як вона живе з такими пазурами, не розумію. Це ж жахливо незручно! Але мені з Аліною працювати разом і перебувати на одній території, тож я постаралася їй доброзичливо посміхнутися і кивнула на знак підтвердження слів Інни Петрівни.

— Вона? Та не може такого бути! — глузуючи промовила секретарка, — Хоча якщо так, то навіть і добре! На неї Денис уваги точно не зверне. І де тільки таку нечепуру відкопали!

Посміхатися мені різко перехотілося. Ну навіщо так відкрито демонструвати людям свою зневагу? Як виявилося Тактовність і Аліночка — це прямі, що не перетинаються. 

Я бачила, що Інна Петрівна майже втратила своє терпіння і насилу стримується, щоб не виказати секретарці все, що вона про неї думає у різнобарвних епітетах. Хто знає мою начальницю всіляко намагається не нариватися, але видно у блондинки ефект безсмертя.