Розділ 7

МИНУЛО ЧОТИРИ РОКИ

Я сиділа за ноутбуком і відправляла на друк готовий звіт. Плечі й спина нили від тривалого сидіння за монітором. Зараз би випити кави й з'їсти тістечко, що з самого ранку ховалося в шухляді мого робочого стола. Обід давно минув, а я й макової росинки в роті не мала.

Піднялася й пройшла зі своєю чашкою до кавомашини. Вибрала програму й відчужено спостерігала, як ллється ароматне лате. Зловила своє відображення в офісному дзеркалі. Як мало залишилося від тієї заможної дівчинки! Елітний блонд змінився на каштанове довге волосся, зібране в недбалу гульку. До речі, це мій справжній колір. Вишуканий макіяж і дорогий одяг з міланського шопінгу теж залишилися в минулому. Я вже й забула, що таке ходити на підборах. Не було потреби, та й не побігаєш парком за трирічним малюком на тих шпильках. Тепер для мене мінімум косметики та прикрас, зручні одяг і взуття спокійних відтінків стали нормою.

З роздумів мене висмикнув дзвінок по внутрішній АТС. Поглянула на екран — І. П., фінансова директорка! Я швидко підняла слухавку:

— Відділ аудиту. Добрий день, Інно Петрівно!

— Добрий-добрий, Софіє! Ти-то мені й потрібна, зайди до мене, — промовила моя безпосередня начальниця й відключилася.

«Звісно, я потрібна, більше нікого ж немає. Мілка на лікарняному, Оксанка відпросилася, а Тамарка в декреті», — пробурмотіла я. Подивилася сумно на лате, а потім вирішила, що за хвилину нічого не трапиться. Швиденько з'їла тістечко й запила кавою. Схопила звіт і помчала до фінансової директорки. Її кабінет розташовувався в кінці коридору. Вповільнивши темп, я перевела подих і чемно постукала. Отримавши дозвіл, увійшла й обережно зачинила за собою двері.

Інна Петрівна була досить владною, огрядною, але доглянутою жінкою невизначеного віку. Вона сиділа за столом, мов на троні, і розмовляла по мобільному. Кивнувши та привітно мені всміхнувшись, директорка швидко закінчила телефонну розмову.

— Інно Петрівно, викликали? Я щойно закінчила друкувати звіт по останньому проєкту. Ось, перегляньте.

І я поклала на її стіл папку з документами. Фінансова директорка навіть на неї не глянула.

— Софіє, ти, звісно, розумниця, що зробила все вчасно, але звіт зачекає. Він, звичайно, важливий, і дякую тобі за старанність та відповідальність, але я викликала тебе з іншого приводу. Сідай, мені треба з тобою поговорити.

Я присіла на край офісного стільця навпроти директорки й, зізнаюся, ще ніколи за три роки роботи в IT Global так не хвилювалася. Але після наступних слів моє напруження тільки посилилося.

— Софіє, мене днями викликав Тарновський і попросив порадити йому співробітницю з нашого відділу в асистентки. Я подумала й порекомендувала тебе.

Начальниця зробила паузу й надто уважно подивилася на мене, ніби вивчаючи мою реакцію. Я шоковано мовчала, тож вона продовжила:

— На мій погляд, ти ідеально підходиш на цю посаду: відповідальна, уважна, дисциплінована, гарно розумієшся на різних економічних аспектах. Денис Олегович хоче, щоб поряд із ним був спеціаліст, який мислить по-іншому і може дати оцінку фінансовому стану партнерів, спрогнозувати прибутковість майбутніх проєктів, визначити можливі ризики тощо. Ще він просив людину, яка вміє тримати язика за зубами, оскільки ви будете багато часу проводити разом і так чи інакше ти будеш у курсі його особистого життя.

— Інно Петрівно, під вашим керівництвом майже тридцять співробітників, може, хтось знайдеться кращий на цю посаду? Ви тільки скажіть — одразу вишикується черга з охочих стати помічницею генерального. Та вони ж битися будуть за це крісло! А я особисто не прагну такої кар'єри, може, хтось інший дійсно бажає…

— У тому, що охочих буде багато, я не сумніваюся! — перебила мою полум'яну промову Інна Петрівна. — Але в мене немає часу проводити тут кастинг, та й Денису Олеговичу не потрібна в асистентки ще одна курка чи закохана дурепа. Він хоче бачити біля себе адекватну й розумну колегу, яка не зиркатиме на нього закоханими очиськами, а буде чітко виконувати поставлені перед нею завдання. А ще вона має усвідомлювати, що він із нею не одружуватися збирається, а лише працювати!

— Інно Петрівно, а я взагалі можу відмовитися? — запитала з надією в голосі.

— Чесно, я думала, ти зрадієш, а тут такі питання! — похмуро зазначила фінансова директорка, склавши на грудях руки.

— Не ображайтеся! Мені подобається робота аудиторки, і я не бачу себе на іншій посаді, — невпевнено промимрила я.

Я вже встала, щоб піти, але Інна Петрівна мене зупинила:

— Зачекай, не поспішай! Ти так само готуватимеш різні звіти й займатимешся аналітикою, але за дуже гарну зарплату.

Вона пограла бровами й назвала суму, від якої було неможливо відмовитися. Щоправда, додала, що доведеться виконувати низку доручень не лише по роботі, а й особистого характеру.

— Хоча зізнаюся, — продовжувала Інна Петрівна. — Мені дуже не хочеться втрачати таку відповідальну співробітницю, як ти, але що поробиш... — директорка театрально зітхнула. — Інтереси компанії понад усе! Софіє, як ти вже зрозуміла, питання з твоїм підвищенням вирішено. Звісно, якщо не впораєшся зі своїми новими обов'язками, тобі знайдуть заміну, а ти завжди можеш повернутися до мене. І ще, дитинко, я тебе порадила Денису Олеговичу тому, що ти заслуговуєш на цю посаду як ніхто інший. Головне — не закохайся в нього, бережи комерційну таємницю, будь уважною та вірною!

«Як німецька вівчарка!» — захотілося додати мені, а ще скласти лапки й подати голос. Натомість я вдавано щиро подякувала за надану можливість і залишила кабінет.