Розділ 6

Ще в потязі до Івано-Франківська я викинула стару сім-карту, а свого «Айфона» останньої моделі позбулася на кілька днів раніше. Десь, мабуть, стоїть мій красунчик на вітрині в перекупів в одному з ТРЦ. Собі ж купила цілком пристойний китайський андроїд та інший номер. Я нікого не хотіла тягнути в своє нове життя.

Після обіду до готелю приїхав таксист, що мав відвезти мене до Києва. Весь мій багаж ледве помістився в його добряче вживаний універсал, навіть довелося скласти задні сидіння. Та все одно невеличку спортивну сумку тримала всю дорогу на колінах.

З дому батьків я забрала майже весь свій одяг, предмети догляду, коштовності, а ще деякі дорогі мені дитячі іграшки, подарунки, фотографії, оргтехніку та різні записники. Адміністраторка готелю була трохи в шоці, спостерігаючи, як ми з таксистом носимо й носимо речі. Вона навіть прибігла перевірити, чи не поцупила я що-небудь з номера. Я дала їй на чай і пояснила, що це речі з моєї проданої квартири, які я привезла до готелю не на її зміні.

Напередодні через столичне агентство я винайняла окрему кімнату в квартирі з господинею і молилася, щоб мене не обдурили. Ночувати на вокзалі чи в хостелі з узбеками не хотілося зовсім.

Марія Павлівна, літня жіночка, справді існувала! Дякувати Богові. Вона не дуже зраділа, що я вселилася ввечері і своїми походеньками за численним багажем відривала її від перегляду чергового серіалу. Але невеличка матеріальна компенсація на тортик і чай покращила старенькій настрій. П'ятсот гривень зникли в об'ємній кишені домашнього халата.

Моя кімната була вбогою, але чистенькою. Меблі, які займали по периметру весь простір, я бачила хіба що в рекламі радянського кіно. Прислухавшись до себе, я відчула, що на цей момент мені абсолютно все одно, на чому сидіти і на чому спати. Найбільшим бажанням було зняти перуку, що я й зробила, чим викликала здивування у власниці квартири. Я показала їй свою ID-картку з сучасною фотографією і пояснила, що перука — це просто модний аксесуар. Орендодавиця вчепилася своїми артритними пальцями в пластик і вертіла його на всі боки.

— Це що, тепер паспорт такий? Диво дивне! Ні про чоловіка нічого, ні про дітей, ні місця прописки нема.

— Зате тепер є відбитки пальців у базі даних МВС, — втомлено зазначила я.

Мабуть, це заспокоїло жіночку, і вона нарешті повернула мені документ.

Я перекусила фруктами й йогуртом, що брала з собою в дорогу, прийняла душ у щербатій ванні, постелила свою постіль на широкий продавлений диван і завалилася спати.