1

Спальня Памели пахла лаком для нігтів, старим пилом із вентиляційної решітки й цукерками, які Біллі приніс у кишені, — «Снікерс», що вже почали плавитися від тепла його тіла. Стеля горіла рівним білим світлом: люстра була ввімкнена на повну, і від неї не ховалося нічого — ні тріщина на шпалерах над ліжком, ні пляма на килимі, ні пил під шафою. Пітер сидів на краю ліжка, і маска з «П’ятниці 13-е» вже була на його обличчі — дешевий тонкий пластик, білий, з намальованими червоними лініями. Гумка натерла йому шкіру за вухами, і він раз у раз смикав її пальцем.

— Я вже бачу нашу перемогу цього року, Біллі, — сказав Пітер і підняв маску на лоб. Сказав голосно. Навмисно голосно. Так, щоб чули всі. Він штовхнув ліктем Біллі, що сидів поруч.

Біллі хитро усміхнувся — блиснули накладні білі ікла, зроблені з чогось схожого на застиглу зубну пасту. На ньому був довгий чорний плащ із дешевої блискучої тканини, що шаруділа при кожному русі. Комір був підбитий червоною підкладкою.

— І те, як вона виконує моє бажання, — Пітер знизив голос, але не настільки, щоб його не було чутно. Маска все ще була на лобі, і в світлі люстри його обличчя було блідішим, ніж зазвичай. — Цього разу вона точно не відкрутиться. Поцілує мене. З язиком…

Він закінчив фразу коротким самовпевненим смішком і опустив маску назад на обличчя. Пластик торкнувся шкіри з легким клацанням. Біллі підхопив його сміх майже одразу, прикривши рот долонею, для годиться. Сміх вийшов вологий, трохи задушливий, і на мить у кімнаті стало тихо — тією тихістю, коли хтось чекає, що хтось інший скаже щось першим.

Ці брудні натяки й самовпевненість хлопців не були безпідставними — усе трималося на їхній старій хелловінській традиції. Кожного року вони ділилися на пари й влаштовували шалене «полювання на цукерки» вулицями Непервіллу. Правила були простими: перемагали ті, у кого до кінця ночі відро виявлялося важчим, а переможених чекало виконання будь-якого бажання переможців. «Будь-якого» — це слово Пітер вимовляв так, ніби тримав його в роті й перекочував з боку на бік, як цукерку. Але цьогоріч ритуал мав особливу, навіть трохи гірку вагу. Це був їхній останній рік у старших класах. Останній Хелловін, коли вони ще були разом перед тим, як випускні іспити та різні коледжі назавжди розсадять їх по різних куточках країни.

Памела, яка стояла перед дзеркалом, опустила тюбик із помадою. Потім повільно закотила очі й різко розвернулася через плече. На її обличчі не було ніяковості — лише звичне, майже втомлене роздратування. Вона спокійно провела пальцем по кутику губ, перевіряючи, чи рівно лягла помада, і лише тоді пирхнула.

— Мрій далі, Піте, — сказала вона, окинувши його поглядом з ніг до голови. — Твій тупий оптимізм закінчиться рівно тоді, коли ми вийдемо на вулицю і ти збагнеш, що в цій масці нічого не бачиш, окрім власного носа. Скоріше ти сам виконаєш моє бажання і будеш увесь наступний тиждень мити мою машину.

Вона зустрілася поглядом із Біллі в дзеркалі й трохи підняла брову.

— Ми з Грейс вас порвемо.

Біллі лише ширше усміхнувся, не відводячи очей. Його накладні ікла при яскравому світлі люстри здавалися не смішними, а просто білими — занадто білими, як кістка, що пролежала на сонці.

— Правда ж? — Памела кинула погляд на подругу, яка досі сиділа на краю ліжка й мовчки дивилася у свій телефон. — Скажи йому.

Грейс здригнулася й кліпнула. Вона повільно підняла голову від екрана, на якому світився черговий рядок смс від матері — вона знала це навіть не читаючи, бо від матері завжди приходило тільки одне й те саме: зателефонуй, коли зможеш, або твій батько знову…, і далі обривалося, ніби навіть телефон не хотів це нести. Пальці дівчини судорожно стиснули пластиковий корпус, і екран на мить потемнів під її долонею.

— Га? Що? — Грейс розгублено кліпнула, переводячи погляд з Памели на самовпевнену фізіономію Пітера в масці.

— Ну Грейс, прокинься! — Памела роздратовано змахнула рукою, в якій тримала пензлик для макіяжу, і кілька порошинок пудри злетіли в повітря й повисли в світлі люстри, як крихітні сірі сніжинки. — Я кажу, що ми з тобою обставимо цих двох придурків за п’ять хвилин. Хіба ні?

Грейс глибоко вдихнула, намагаючись сховати тремтіння рук, і засунула телефон глибоко в кишеню куртки. Обруч із котячими вушками трохи тиснув у скроню, а намальований косметичним олівцем чорний ніс був безглуздий, дурний, дитячий. Вона до останнього не хотіла брати в усьому цьому участь. І фантазії вистачило лише на цей образ — чорна водолазка, чорні джинси та цей обруч, куплений у магазині дешевих дрібничок за квартал від дому. Ніяких тобі блискучих стрічок, хвоста з дроту чи рукавичок із кігтями. Усередині все стискалося від думки про те, що прямо зараз у її будинку батьки, мабуть, знову сваряться.

Вона могла майже чути це — не слова, а саму інтонацію. Голос матері, що підіймався наприкінці фраз. Голос батька, який рано чи пізно зривався на грубий, зривистий крик, від якого вона завжди здригалася, навіть крізь зачинені двері.

Їй хотілося провалитися крізь землю, а не грати в ці дурні дитячі змагання, але Памела дивилася прямо на неї. З тим виразом обличчя, який не залишав права відмовитися.

— Так, звісно, — змушено вимовила дівчина, натягуючи на обличчя найпереконливішу посмішку, на яку була здатна. Вона підвелася з ліжка, поправляючи чокер на шиї, і відчула, як пластик відра-гарбуза, що стояло біля її ніг, торкнувся кісточки — холодний, гладкий, з тріщиною біля ручки, заклеєною скотчем. — Готуйтеся виконувати наші бажання!

— Особливо ти, Пітере, — додала Грейс, намагаючись підіграти загальному тону кімнати, хоча її голос на мить зрадницьки здригнувся, і вона це почула, і зрозуміла, що й інші почули.

Хлопець лише переможно гмикнув крізь прорізи своєї хокейної маски, а Біллі знову блиснув накладними іклами, задоволений тим, що атмосфера розжарюється саме так, як треба для вдалої ночі. Він підвівся з ліжка. Пружини жалібно скрипнули під ним — один раз, коротко, ніби хтось зітхнув.