Паща в лісі

Здавалося, у тої ночі не було початку. Ось вона сидить біля вогнища, у компанії гомінких друзів та брата, поміж гілками просочуються сонячні, ще теплі, промені осінніх днів, повітря полонять аромати шашлику та свіжих домашніх помідорів, а вже за мить — під її ногами розсипаються перші пожовклі листочки та потріскують невеличкі гілочки. Навколо темінь і навіть трохи туману. Рина не могла згадати, чому і на скільки давно покинула табір. Вона пішла після заходу сонця, чи просто йшла так довго, що ніч встигла поглинути ліс?.. Можливо, дівчина заблукала, хоча їй так не здавалося. Щось ніби вело її вірною дорогою, кликало, манило до себе! Он вже вдалечині видніється силует того самого загадкового «чогось», ще якихось кілька десятків метрів і…

— Рино, ти що, спиш? — легенький дотик долоні брата до плеча здався болючим штурханом.

— Дідько, Вадику, не обов’язково так турляти!

— Та ти ледь-ледь носом землю не заорала, — хлопець не зрозумів, що такого зробив і навіть трохи образився на відверто агресивний випад дівчини.

— Я… Вибач, мабуть, справді задрімала. Мені просто наснилося… — вона вже збиралася розповісти про все, що побачила, але спіймала на собі зосереджено-схвильовані погляди друзів і передумала — зупинило раптове розуміння того, на скільки несуттєва дурниця цей її сон. — Ммм… Вже щось нічого не можу пригадати.

Далі відпочинок на природі продовжився у звичній атмосфері. Друзі смакували шашлики, співали пісні під гітару, сипали жартами та моторошними історіями, які, втім, у такій великій компанії не мали жодних шансів лишитися страшними, бо найменші зачатки страху одразу придушувалися смішними, а подекуди навіть несусвітніми дотепами. Втім, Рина вже не була частиною цих веселощів, бо думками витала дуже далеко від них.

* * *

Дівчина ніби збожеволіла, коли настав час лягати спати. Принаймні саме такої думки тримався Вадик. Вона поривалася піти кудись глибоко в ліс, шукати щось незрозуміле, ігноруючи будь-які аргументи не робити цього. Це тривало так довго, що звуки із сусідніх наметів встигли злитися у гучну симфонію дружного хропіння.

—Гаразд, я здаюся. Роби, що хочеш, — хлопець показово відвернувся від неї й заплющив очі. — Я сплю.

А Рині двічі повторювати не потрібно. Вона одразу вибралася назовні. Хлопець був впевнений, що дівчина не наважиться наодинці швендяти нічним лісом, а отже, щонайбільше трішки позлиться, справить потребу і врешті решт повернеться спати. Однак, минав час, а Рина так і не з’являлася. Вадик вилаявся собі під носа і виліз з намету.

Коли він нарешті знайшов її, та, немов загіпнотизована, крокувала в невідомому напрямку. Жодні слова не змогли спинити дівчину. Здавалося, що вона знову перебуває у своєму сні й цього разу Рина точно дійде до місця призначення. Все, що лишалося хлопцю — супроводжувати її у невідомість.

Дівчина розуміла, що поводиться дивно й нерозумно, але не могла опиратися поклику чогось невідомого. Те щось одночасно наказувало знайти себе і додавало сил, аби впоратися з цим завданням. Рині, що вже почала забувати, яке то відчуття, коли в тобі скільки енергії й наснаги, це навіть подобалося. Вона ніколи не вірила у подібне, але якщо десь в лісі можна знайти чарівне цілюще джерело, яке повертає життєві сили, то дівчина готова шукати його до самого ранку. Навіть якщо доведеться повзти.

Вадик мовчки плівся за сестрою, бо вже вичерпав всі способи переконати її повернутися. Іноді дівчина впевнено йшла прямо, іноді поверталася на кілька метрів назад, аби продовжити шлях в іншому напрямку. Хлопцю здавалося, що Рина просто рухається навмання. Та насправді вона орієнтувалася на внутрішні відчуття. Коли концентрація енергії всередині неї зменшувалася, дівчина розуміла, що пішла не туди, а отже, треба повернутися та змінити траєкторію.  

* * *

Те, що вони невдовзі знайшли, одночасно вражало, шокувало і лякало. Під яскравим місячним сяйвом виднілося дещо довгасте, забарвлене у буро-зелений колір. Воно скидалося на величезну потовчену трубу, розташовану під невеликим кутом. Настільки велетенську, що навіть людина високо зросту могла б пройти в неї, не нагинаючись. Один її кінець торкався до землі, а інший сягав кудись у височінь. На округлому «вході» дверей не було, але чорнота всередині виглядала щільнішою, ніж бетон. Зверху і знизу з країв виростало щось подібне на темно-жовті пелюстки, хоча якщо довго на них дивитися, то вони починали нагадувати… зуби.

Вадик спробував посвітити всередину ліхтариком, але світло різко обривалося там, де починалася темрява.

— Це ніби… — Рина намагалася вигадати правильний опис, — величезна гілка, в яку можна зайти.

— Та ні! Ця диковина більше схожа на гігантську пащу, що переходить у довжелезну гидку шияку.

— Ходімо! — вона схопила хлопця за руку, але той не зрушив з місця навіть на міліметр. — Ти чого?

— Ми туди не підемо! Це якась клята чорна діра! Ти взагалі в курсі, що цим ліхтариком, — ще раз демонстративно спробував посвітити у «пащу», — в космос сигнали подавати можна?! А тут він навіть на пару сантиметрів не пробивається.

— І що?

Дійсно, що ще Рина могла відповісти, коли буквально відчувала, як невідома сила кличе її всередину? Дівчина не могла просто сказати, що готова кинутися у чорноту, бо почувається біля неї сильнішою і вірить у те, що всередині стане ще ліпше. Сама темрява немов нашіптує це! Після таких заяв брат наступного ж дня повезе її до психолога, а то й взагалі до психіатра. Він і без подібних відвертостей вже обережно пропонував це, якихось кілька днів тому. Але йому довелося змиритися з тим, що терапією для неї стане відпочинок на природі.