Розділ 1 Пасічник Мандрівник

— Хей, донечко, будеш знову витягувати мед з сот?

— А чи можна? – в лиці дитини читалося захоплення та неймовірна жвавість.

— Звісно можна, але, якщо ти не проти, то піди до брата й попроси підготувати медогонку, миску, вилку та хай зачинить сарайчик. А ти можеш йому допомогти щоб все було швидше.

— Гаразд татусю! – дівчисько побігло пагорбом вище й розставивши руки вдає з себе, чи то літачок, чи то бджілу.

 Міцний чоловік середніх літ залпом підняв чотири повних рамконоси й пішов вслід за дитиною. В повітрі, на пасіці, витав неймовірно солодкий та чимось навіть, трохи п'янкий запах меду, воску та квітів, від чоловіка пахло так само. Сонце приємно пекло за вітвами різних дерев: яблунь, груш, вишень, слив та звісно лип. Серед усіх цих міцних стовбурів, де не де, було видно тендітні кущики різноманітних квітів, як польових, так і рідкісних. Чоловік йшов по кам'яній доріжці, серед усієї цієї краси й відчував неабияке полегшення від спокусливо спокійної атмосфери. Прийшовши до маленького плетеного ним самим парканчику та відкривши хвіртку, він потрапив до свого двору. Всередині нього знаходилися двоповерховий кам'яний будинок, якому на вигляд було років сорок, один виличний дерев'яний сарайчик, досить акуратний але мав декілька гнилих дощок в стінах та даху, звичайний колодязь, накриття з акуратними стовпцями із дров та останнє що приковувало погляд це собача будка з сокирою що лежала поруч. Та враз біля пасічника з'явилася якась діра в повітрі, вона не була схожа на щось безпечне, з переляку він схопив ту сокиру та рубанув цей чорно-фіолетовий кружок. На превеликий подив, від удару, це незрозуміло що почало всмоктувати навколишні речі: опілки, сокиру, гілки, бджіл та з кожним поглинутим предметом ставав лише більше та потужніше. Дядько пасічник встиг вхопитися за хвіртку, перш ніж його ноги відірвало від землі. Ця чорна діра вже почала нахиляти дерева як раптом, хвіртка відламалася з петлями. Тіло бджоляра ковтнула темна пастка. Всередині неї не було, ані туннеля, ані ями, ані ще чогось, він наче опинився в непроглядно густому желе, але не міг ворухнути й пальцем, навіть кліпнути не в змозі, лише з широко розплющеними очима дивитися в вир безкрайньої тіні. Та вмить повіки зімкнулися, обмеженість зникла, а навколо запахло ялиною й зазвучало вітром. Пасічник потрапив в якийсь хвойний ліс, повітря було настільки чисте, що зводило легені, а небо настільки ясне, що випікає очі. Перша думка в голові чоловіка це:

"Що? Де моя сім'я? А де ж мій двір? Де мої бджілки?... Дідько… де я?"

Підвівшись на ноги бугай не побачив навкруги ані однієї ознаки цивілізації, крім тих речей які засмоктало разом з ним. Найдивніше те, що сумки разом з рамками не постраждали, взагалі, таке відчуття що навіть поновішали, таке саме сталося з сокирою та всім іншим. Порталу чи чогось подібного не було, не зосталося нічого що зв'язувало цей ліс з пагорбом на якому стоїть дім. 

Все що залишилося чоловіку це просто йти в невідоме. Він взяв сокиру з рамконосами й попрямував кудись прямо, на пошуки хоч чогось або когось й заодно обдумуючи те, що сталося. 

"Я просто йшов до сарайчику, йшов, йшов та мене засмоктало в чорну діру… як там діти? Що вони будуть робити? Що вони думатимуть?... А що там Христя? Як вона сама виховуватиме трьох дітей? Звісно гроші є, в нашій компанії справи давно йдуть лише вгору, але їм потрібно особисто приділяти увагу, навряд чи в неї буде така можливість…Агх… як все так навалилось… мені треба якось повернутися додому, але як? Якщо мені не вдасться повернутися, то що я робитиму? Занадто багато питань та мало відповідей…" 

Поки чоловік йшов, то не помітив як наткнувся на величезний кокон, він був із воску, покритого якоюсь дивною речовиною, за розмірами, він був майже як ЖК Пловський, в Києві 

"Ніколи навіть не чув про цю будівлю…неймовірні розміри… чи може це гора? Та ні, це не гірський колір… та й ось брама… стоп, це й справді віск покритий якимось глянцем… це щоб відбивати сонячне проміння? Хмм, це схоже на цивілізацію, але якось не викликає довіри, й брама з воску теж… агх хто не ризикує той не п'є шампанське…"

Чоловік стукав до дверей, та звук глушився через природу матеріалу, тому він був змушений зайти всередину. В тунелі до якого він потрапив було пусто, ні світла, ні декору, ні людей, а на підлозі було купа меду, тому шлях далі був неможливий. Це спантеличує, та наш дядько не здався, він повернувся до лісу та відрубав сокирою декілька гнучких палок, й зв'язав з цього всього імпровізовані ходулі. В них важко було пересуватися по такій густій підлозі. Чим далі по коридору йшов чоловік, тим глибше поринали ходулі, тому він був змушений повернутися.

"Навряд чи там живуть люди, але це єдине місце де я знайшов хоч якусь цивілізацію, тому потрібно його не загубити за гілками… зараз все що я можу це зробити якусь палатку або хатку щоб захищатися від диких звірів та температури. Можливо, забити декілька кілків в стіну цього…чогось, й використати як основу для дому або тимчасового "гамака" для сну"

Кремезний чолов'яга почав працювати за своїм планом, зрізавши декілька товстих палок та загостривши їх, він вже був готовий нанести четвертий удар щоб забити кілок, аж раптом, він почув гудіння зовні.

"Чорт, потрібно тікати геть звідси, такий звук… люди не роблять…. Скоріше це щось дивне що не дуже дружелюбно налаштовані по відношенню до мене…треба дрипать… і по скорі-"

Він навіть не встиг закінчити думку, як біля нього, прямо в землю, влетіла велетенська хрінь з намірами точно не спинку почухати. Часу роздивлятися її не було, як і брати рамконоси, тому просто з сокирою в руках, міцний чоловік середніх віків, з усіх ніг тікав від таємничого чудовиська, дерева слугували бар'єром що допомагає затримати будь кого.

— ХТО НЕБУДЬ ДОПОМОЖІТЬ, ВБИВАЮТЬ!! – через безсилий страх, з його вуст вирвалася ця фраза, але найдивовижніше те, що істота яка його переслідувала зупинилася та почала гудіти, тай так, що всі інші члени її сім'ї чи то злякалися, чи то послухали наказу та відійшли подалі. Чоловік не рухався, він хотів уникнути нерівного бою, та й тепер вже ніхто його не атакував, за цей час він встиг розгледіти мутанта. Насправді це був не монстр, а майже звичайнісінька бджола, просто якась занадто величезна, але й навіть на бджолу не схожа, скоріше джміль. Це трохи спантеличує, бо зазвичай бджола яка напала один раз, буде битися аж до своєї смерті, так само і її побратими. Дзищання однієї особини потроху стихало, натомість до неї прилетіли дві ще більші бджоли й принесли якийсь велетенський ящик, чи радше карету, схоже що якась з тих істот пішла до вулику за підкріпленням чи щось типу того. Та кімнатка була оздоблена чимось, що нагадувало золото та дорогоцінне каміння, але навряд чи було ними. Начебто нізвідки на цій кареті були двері, через мить вони відчинилися й звідти вийшла неймовірно красива жінка. Вона справді схожа на дівчат яких описували в серенадах з їхньою "неземною красою". Лише в цієї була одна відмінність, з-за спини виднілися бджолині крила, але вони настільки ідеально виблискували що здавалося наче самі янголи були ззаду ней, але при цьому було схоже що блискавка підчиняється волі когось сильніше.