Глава 16. Сюрприз

До ангара під'їхала "буханка" і люди в балаклавах почали по черзі саджати до неї затриманих. Одного я впізнав. З вивернутими за спину руками, останнім вели мого нового знайомого Вадима, який підвозив зранку до міста.

- Що відбувається, чи може мені хтось пояснити? - запитав я.

- Обязатєльно, вот только бєглєцов поймаєм, - запевнив мене Семен Юрійович. - А сєйчас нужно, чтоби ви понапісивалі заявлєнія на єту гоп-компанію. Іначє ми не сможем ім, кромє нєзаконного хранєнія оружія, нічєго прєдьявіть.

У відділенні ми провели решту дня. Савелій відмовився писати заяву, зіславшись на те, що для порушення кримінальної справи достатньо буде лише моєї. 

- А как же рекєт? Оні вєдь хотєлі прібрать к рукам ваш етот корпоратів. Тьху ти, коопєратів, будь он неладнєй, - обурювався Семен Юрійович.

- Ето моі проблєми. Ви свою роль в моєй жизні уже сигралі. Єщьо в арміі. Так, что я как-то с тєх врємьон прівик рєшать проблєми бєз ваших органов, - Савелій був непохитний.

Поки нас мурижили з папірцями, до кабінету вбіг черговий і повідомив, що двох втікачів перехоплено та затримано. У цей момент Савелій зітхнув ніби з полегшенням, але виду не подав.

Потім приїхав переляканий дядько Грицько, якого викликали оскільки без присутності батьків з неповнолітніми не можна було складати протоколів чи писати заяв. Він просто в кабінеті накинувся на Савелія.

- Мені твої ігри вже поперек горла стоять. Ти навіщо дітей в це вплутав? - репетував він розмахуючи руками.

- Гриша, заспокойся. Це трапилося випадково. Все ж таки обійшлося. Тим паче всіх тих гавриків вже взяли.

Дядько Гриць хотів ще щось сказати, але тільки в серцях плюнув на підлогу. Взяв Яну за руку і потяг з кабінету. Я побіг за ними.

- Все Владе, жарти скінчилися. Я тебе прошу, дай моїй донці спокій. Мені ця вся історія набридла. Я хочу тихого спокійного життя для себе та своєї родини.

Яна намагалася заперечити батькові, але марно. Дядька Гришу як підмінили. З добродушного балагура-очкарика він перетворився на жорстку владну людину. Швидко сівши в таксі біля входу, вони з Яною помчали з двору райвідділу. Я розгублено стояв на сходах, проводжаючи їх здивованим поглядом. Зі ступору вивів знайомий аромат тютюну.

- Ось так буває, брате, - поплескав мене по плечу Савелій. Я навіть не чув, як він підійшов.

- Може, ви мені щось поясните?

- По-перше, не бери в голову Гришини істерики. А по-друге, зараз поясню, що зможу. Тільки підім вже звідси. 

Ми вийшли за ворота і рушили у бік скверу. Вже сидячи на лавці в тіні високого клена, Савелій почав розповідь.

- Великими друзями ми з Гришею ніколи не були, але знайомі з армії. Декілька років тому нас випадково звела доля. Я починав торгувати цяцьками цими японськими, а в техніці не дуже розбирався. Знайомий один мені порадив тямущого мужика для цієї справи. Якому якраз потрібні гроші й немало. Тямущим мужиком і виявився батько твоєї Яни. Брехати не буду, справи з ним пішли вгору. А торік з'явилася одна людина з мого “минулого” життя. Я ніколи з блатними справ не мав, тому його претензія на мою частку для "общака" здавалася свавіллям на рівному місці, з яким я швидко розберуся. Вийшло інакше. Ця відморожена компашка незабаром захотіла не просто частку, а весь бізнес захопити. Так ми задля безпеки справи, створили з Грицем кооператив на партнерських правах. Щоб про його участь ніхто не знав. А коли стало зовсім погано спало на думку імітувати мою смерть по дорозі в потязі. Мовляв, траванула залітна клофелінниця і шукай вітра в полі, як то кажуть.

- Але чому саме у потязі? Та ще й на такому тривалому маршруті? Для чого так складно? - здивовано спитав я.

- В Оренбурзькій області в мене один добрий товариш живе. Він цю справу обіцяв організувати. На станції Абдуліне. Щоб без зайвого галасу. Свої менти, свої лікарі. А Гриша мав пустити чутки потягом. Провідникам начебто за інструкцією не належить про таке повідомляти. Але, як ти здогадався, щось пішло не так. Щури всюдисущі, - посміхнувся Савелій.

- Яна теж була в курсі?

- Ні. Григорій у нас конспіратор, дочка із дружиною ні сном ні духом. Ти не хвилюйся, він відхідливий. За Янку злякався просто. Я на його місці ще не таке міг би утнути.

- Навіщо тоді він родину з собою потяг? - здивувався я такій легковажності дядька Гриши.

- Тут якраз все співпало. Їх дійсно запросили на весілля. Їхали б в будь-якому випадку. Просто вирішили поєднати, раз так вдало все складалося. Та як бачиш, маємо, що маємо.

- А ким ви записку мені передали?

- Яку записку?

- Щоб я не приходив до вас на квартиру.

- Ось цього не знаю, - щиро здивувався Савелій, - мене з потяга як винесли, так одразу в машині й скрутили. Там навіть мої знайомі виявилися безсилі.

Ми ще трохи посиділи, а потім Савелій викликав мені таксі і я зморений та дещо розгублений повернувся до дядькового будинку.

Дядька Слави вдома не було. Він повернувся, коли я, стоячи в душі змивав із себе сліди денних пригод.

- Владик, як день минув? Чи не сумував? - долинув голос дядька.

- З Яною гуляв, квартиру Олексія шукали, - я намагався тримати рушник так, щоб не було видно синців на зап'ястках.

- Знайшли?

- Знайшли, тільки вдома нікого не застали.

- Ну час ще є, - позіхаючи сказав він, - піду я спати, а то день видався просто божевільний.

Як я його розумів у ту мить. Я пішов до себе в кімнату і теж завалився на ліжко. Але незважаючи на втому, сон довго не йшов. Мене не так турбувало наше денне викрадення, як вечірня сцена з Яною та дядьком Грицем. Потрібно обов'язково до них поїхати зранку і в усьому розібратися. Зрештою – я ні в чому не був винен. З цими думками я таки задрімав.

Сон перервав стукіт у двері. Протираючи дорогою очі я пішов відкривати. За вікном вже на повну світило сонце і на різні голоси щебетали якісь пташки. На порозі, широко посміхаючись, стояв Савелій.