Глава 15. Зустріч

Не може бути. Я ще раз пробіг очима по візитці, глянув на дверну табличку – останні сумніви зникли. Ми стояли біля дверей Савелія.

- Подзвонимо?

- Може, не треба? Пам'ятаєш записку? - несміливо відповіла Яна.

З квартири почулося шуршання, ніби хтось підглядав за нами в дверне вічко.

- Ходімо звідси, - Яна потягла мене за рукав.

- Гаразд, пішли, - її занепокоєння, передавалося мені.

Не чекаючи ліфта ми побігли вниз сходами. Зверху почулися важкі кроки. Вони швидко наближалися. Ми інстинктивно додали ходу і проскочили перші двері, опинившись у вузькому тамбурі перед вуличними. В темряві я помітив силуети. Не встигнувши нічого зрозуміти, знепритомнів від удару в потилицю, встигши тільки почути короткий зойк Яни.

Прийшов до тями на холодній бетонній підлозі, зв'язаній по руках і ногах. Поруч намагалася перевернутися Яна. Жива, подумав я з полегшенням і спробував поворухнутися. Канати боляче різали по поранених зап'ястях.

Я озирнувся. У дальньому кутку запиленого приміщення лежала ще одна людина, зв'язана, як і ми. Зробивши спробу сісти, я тільки боляче стукнувся головою об бетон. Чоловік повернувся на галас. Я мало не скрикнув від несподіванки. На мене дивився Савелій.

- Не так я уявляв нашу зустріч, - важко зітхнув він. - Тебе теж так міцно зв'язали?

Я ще раз спробував поворушити кистями і мені здалося, що канат трохи послабшав. Скривившись від болю, продовжив крутити руками в різні боки і незабаром на підлогу впала плетінка, яку Яна вмовила мене купити в Хабаровську. Помучившись ще хвилин п'ять, мені вдалося позбутися всіх пут. Онімілими ватними пальцями я почав звільняти Яну.

Коли приступив до вузлів на ногах Савелія, протяжно заскрипівши, відчинилися двері.

- Повернувся охоронець, - шепнув мені Савелій, - обережно в нього ствол.

Я відкотився убік, намагаючись прикинутися зв'язаним.

- Ей, проснулісь уже? - крикнув з порога лисий здоровань. Мабуть, після денного світла його очі ще не звикли до темряви і він до пуття нас не бачив.

- Пожрать пріньос? - крикнув Савелій.

- Сєйчас я тєбя накормлю і мєлюзгу твою тоже, - пролунав бридкий смішок.

- Охолонь прідурок. Нахрєна ви дєтєй пріволоклі?

- Ну ти у меня сєйчас за прідурка отвєтіш, гніда.

Він кинувся на Савелія на ходу вихоплюючи пістолет. Злякавшись, що цей божевільний може вистрілити, я стрибнув йому під ноги, поваливши на землю. Савелій швидко зорієнтувався в ситуації і завдав охоронцеві удару в голову зв'язаними ногами, а рукою тут же схопив зброю, що випала. Імпульсивний супротивник лежав непритомний. Про всяк випадок Савелій зв'язав його своїми мотузками.

- Часу мало, треба поспішати, коли вже нам так пощастило, - сказав він.

Я схопив приголомшену Яну за руку і потяг за Савелієм до виходу. Вибігши з ангару, ми буквально ніс до носа зіткнулися з хлопцем, якого я кілька разів помічав поруч із нами на станціях, ще тоді запідозривши його у стеженні. Тепер усі сумніви відпали. Не зменшуючи ходу я провів комбо, що не вийшло у Валуйках. Та так вдало, що навіть тренер позаздрив би, побачивши. Хлопець звалився як підкошений, а я навіть втримався на ногах після завданого удару. Та не встигли ми пробігти і ста метрів, як звідки не візьмись, з'явилися люди в формі і оточили нас.

- Ми ні в чому не винні, вони нас викрали, - закричав я.

- Успокойтєсь, ми какраз вам на помощь спєшилі, но віжу ви і без нас справілісь, - посміхнувся пухкий капітан.

- Бисто по позіціям, оні в любой момєнт могут тут появітся, - скомандував високий чоловік у цивільному.

- А ви, давайтє со мной в машину, - обернувся він до нас.

- С Жорой что дєлать, Сємьон Юрьєвич? Нє штатная сітуйовіна вишла, - спантеличено спитав капітан, махнувши рукою на хлопця, що лежав у траві. Як пізніше виявилось, лейтенанта міліції. І якби не моє комбо, то незабаром він отримав би старшого лейтенанта. Досі соромно трохи.

- Утащітє, - скомандував Семен Юрійович і, поспішаючи нас, поквапився до Волги.

За кілька хвилин на галявині перед ангаром не було вже нікого. Тільки ворона, сівши на іржаву діжку біля входу, голосно каркнула. Потім, ніби почувши недобре, змахнула широкими крилами і зникла за деревами.

Тим часом в іншій Волзі йшла така розмова: 

- Шеф, ето точно он! - бризкаючи слиною, через дірку замість переднього зуба, кричав водій.

- Откуда такая увєрєнность? - рівним тихим голосом, спитав інтелігентного вигляду чоловік із заднього сидіння.

- Карась пас єво от самого подєзда. А с утра вообщє фартануло, етот баклан сам сєл к нєму в тачку і ти нє повєріш, куда оні поєхалі.

- Давай бєз тєатральних прєлюдій, - так само беземоційно перебив чоловік водія. Той вмить знітився і продовжив розповідь.

- Сначала он папьорся до своєй дєвкі, а потом оні вмєстє с нєй пошлі пряміком к Савє. Там ми с Гургєном іх і сцапалі.

- Ти, Стьопапа ідіот. А вот то, что ви з Гургєном схватілі дєвку, ето хорошо.

- Так ми єйо за компанію, чтоб шухєр нє подняла, - сказав спантеличений водій.

- Вот я і говорю - ідіот. Но фартовий. Мнє буквально час назад сообщілі, что она і єсть дочка прізрачного компаньона Сави. Тєпєр єму нє отвєртєтся. Пєрєпішєт на мєня свою долю, как мілєнькій.

- Да ну нафіг, - здивувався Степа і скорчив таку гримасу, що справді, можна було його запідозрити в розумовій неповноцінності. - Так оні же... Ми же... Всьо врємя...

- Імєнно, - допоміг сформулювати думку своєму шоферові шеф. - Оні под нашим носом рєшилі разиграть спєктакль со смєртью Сави, по дорогє із Харкова. Спєціально попьорлісь туда для етого, конспіратори хрєнови. Хорошо, что у мєня вєздє єсть своі люді. Я із могіли достану кого угодно, єслі понадобітся.

Водій Стьопа аж здригнувся після цих слів свого шефа.

Волга під'їхала до старого ангара, ледь не збивши бампером іржаву діжку біля входу. Поруч зупинилася "дев'ятка" із повним салоном молодих хлопців у спортивних костюмах. Відчинивши двері в ангар, двоє зробили крок усередину. Пролунав крик: - Шеф, тут пусто!