Глава 13. Підозрілий незнайомець

- Ви ж співпрацюєте із міліцією? - спитав я, вирішивши, що вистачить ходити навкруги.

- Ось ще новини. З чого ти взяв? - здивувався він.

- Ну, прізвище збігається, - впевненості в моїх словах трохи поменшало.

- Збігається з чим, чи з ким?

В одну мить усі мої припущення розбилися об щире здивування дядька Грицька. Довелося знову все розповідати. Він слухав не перебиваючи, тільки спохмурнів, коли справа дійшла до зустрічі з Савелієм. Я приготувався вислуховувати його незадоволення, але його, на диво, не було.

- Ні, Владе. Я до цього не маю відношення.

Дядько Гриша розповів, що тієї ночі йому просто не спалося і він виходив прогулятися. А довго так із міліцією просидів, бо, щоб забрати туфлі, знадобилося купу папірців заповнити та підписати. Бюрократія одним словом.

- А щодо Савелія... може й справді на людину наговорювали, в ті часи це як за годиця було, - задумливо потер він лоб, - Але ж диму без вогню не буває. Бачиш сам, не встигли ми в одному потязі й дня проїхати, як з ним знову темна історія сталася. Я не став сперечатися. Та й не маг ніяких підстав для того. Залишалося лиш черговий раз спробувати викинути всю цю історію з голови.

Столиця Бурятії гостинно зустріла нас яскравим сонцем. Ми повільно йшли в бік вокзалу, коли зустрічний вітерець приніс апетитні аромати. Стоячи в черзі за пиріжками, я спіймав на собі погляд. У відображенні вітрини помітив молоду матусю з дитиною, а за нею чоловіка з гаманцем в руках. Як тільки він побачив, що я дивлюся на нього, тут же почав перераховувати гроші. Потім ще раз глянув повз мене на цінники і задоволено гмикнувши, сховав гаманець у кишеню. Ми ж як завжди поповнили запаси провізії і повернулися на залізний борт свого рейкового лайнера. Понад десять годин, майже безупинно, відстукував він колесами кілометри через ліси Бурятії. Всезнаючий дядько Грицько доповів, що вони займають понад вісімдесят відсотків її площі. І ще щось розповідав про породи листяних дерев, але я не запам'ятав. У голові плуталися думки, а в очі ніби сипнули піску.

Четверта доба в потязі давалая взнаки. Прокачавшись у вагоні до вечора, я вийшов на перон Чити злегка похитуючись, наче матрос з корабля після дальнього плавання.

- Більше половини шляху проїхали, скоро будемо вдома, - сказала Яна.

- Хто вдома, а хто в гостях.

- Тобі сподобається в наших краях.

- Звичайно, ми ж будемо часто бачитися?

- А як же. Ось тільки з середини липня я до бабусі їду.

- Вона далеко живе?

- У Находці. Бабуся раніше за батьків переїхала в ці края.

Про мис Находка я багато чув, але зовсім не уявляв, далеко це чи близько від того місця, де я мав провести час до осені.

- Але може я з'їжджу до неї на тиждень, а потім повернуся. Тим більше, нам ще треба буде знайти Олексія і вручити йому листа щастя.

Яна помітно повеселішала, а я лише зараз про нього згадав з моменту зникнення рюкзака.  

- Не страшно, - почувши про втрату, заявила Яна. - Ми дамо телеграму тітці Зіні, а вона надішле поштою нового листа, за адресою твого дядька. Здорово я вигадала?

- Здорово. Тільки єдине, що я про неї знаю, це її ім'я.

- А адреса? Ти ж ходив до неї.

Я замислився, пригадуючи назву вулиці.

- Проспект Карла Маркса, а от будинок... Начебто одинадцять. Точно одинадцять. А квартира. Так, якщо в неї останній сьомий під'їзд, восьмий поверх, з ліфта ліворуч і прямо, значить, - я швидко прикинув подумки вираховуючи потрібний номер. - Двісті сорок чотири.

- От бачиш, як все просто!

- Але прізвище то я її не знаю і по-батькові, та й новий лист прийде, у кращому разі під Новий рік, - охолодив я її запал.

- Мда, проблема, а давай ми спочатку знайдемо Олексія, а потім тітці Зіні дамо телеграму з його точною адресою. Все ж таки краще ніж нічого.

Ця ідея мені більше сподобалася. Справді, кілька місяців вже велику роль для них не зіграють. Вперше за весь час подорожі я відчув дику втому. Очі заплющувалися самі собою, тіло неначе налилося свинцем. Думати більше ні про що не хотілося. Буквально звалившись на свою полку, я миттю відключився.

Снилася пожежа. Горіла тайга. Я прокинувся в лісовій хатинці, коли полум'я охопило її з усіх боків. Воно вже пробиралися всередину, намагаючись схопити мене за штанину. Я спробував відчинити двері, але мабуть будинок перекосило від пожежі і їх заклинило. Голова запаморочилася і я впав. Ненажерливе вогняне чудовисько, тут же лизнуло моє волосся, а потім одяг.

Відчувши дотик чиїхось рук, я розплющив очі. Поруч сиділа Яна з рушником у руках. Змочивши в мисці з водою, вона поклала його мені на чоло. Трохи полегшало.

- Що трапилося, - ледве ворушачи пересохлими губами, спитав я.

- Всю ніч не спадав жар. Зараз уже температура поменше, - Яна дбайливо провела прохолодною рукою по моїй палаючій щоці.

- Ми думали, лікаря доведеться шукати, – сказала Єлизавета Адамівна, - у тебе щось болить?

Я прислухався до свого тіла. Нічого не боліло, тільки відчував сильну слабкість, яка ніби мішком мокрого піску навалилася на мене, заважаючи підвестися. Я насилу підвівся на лікті, щоб попити, але зробивши кілька ковтків, впав на подушку і знову забувся сном.

Не знаю, що зі мною тоді було, але прокинувшись вдруге, я почував себе значно кращео. Тільки легка слабкість в руках та ногах, як після інтенсивного тренування, нагадували про те, що сталося.

- Ну ти даєш, налякав нас, - сказав дядько Гриша, ставлячи на стіл чотири чашки чаю. - Ось як знав, на тебе теж взяв, - усміхнувся він.

- Де ми? Я довго спав?

- Більше доби. Години через три – Хабаровськ, а там і до кінцевої рукою подати.

- Дивись, яка краса! - Вигукнула Яна, за хвилину до того, як поїзд в'їхав на міст.

Картина справді виглядала велично. Тони сталі, посаджені на бетонні плечі велетенських опор, з'єднували два береги широкої річки.

- На момент побудови цей міст був найдовшим у Старому Світі, - не стримався дядько Гриша.