Глава 12. Підслухана розмова

Я розгорнув клаптик паперу і прочитав вголос: "На адресу, що на візитівці, не ходи."

- Дурниця якась, - промовив я.

- Цікаво, хто це написав?

Я тільки знизав плечима. мені все більше не подобалося те, що відбувається. Може дядько Гриша мав рацію, коли зстерігав нас не наближатися до Савелія? Тепер ось знову якісь таємниці. Не хотів я вже ніякого комп'ютера дешево, і вирішив забути про цю історію, від гріха подалі.

Рано-вранці я прокинувся від непереборного бажання справити малу потребу. Навіть уже не бажання, а критичну необхідність. Щойно поїзд виїхав за Красноярська і закінчилася санітарна зона, я побіг. Ближній до нас туалет виявився зайнятим. Пробігши через весь коридор до другого, я з жахом побачив біля нього чергу з двох людей. Лишалася надія тільки на сусідній вагон.

Там справді виявилося вільно, і я, з полегшенням, видихнув. Якоїсь миті шум потяга вщух і до мене через стіну, з кімнати провідниці, долинули голоси.

- В Уярє всє виходім. Тут больше торчать без толку. За квартирой внєшнєє наблюдєніє, пускай там ждут гостей.

- А дєтвора нікому не проговоріться?

- Кімов пообєщал глаз с ніх нє спускать.

У цей момент колеса знову загуркотіли, не давши дослухати цікаву розмову.

На занедбаній станції з невеликою, як сільська крамничка, будівлею вокзалу вийшло одразу п'ятеро людей. Серед них я помітив і знайомі обличчя.

- Цікаво, хто такий Кімов? – подумав я. - Про малечю, припустимо, ясно. Це він нас з Яною так обізвав. А ось хто цей таємничий наглядач? Все все все. Не думаю про це. Тим більше, нікому і нічого я розповідати не збирався. Та й кому?

Майже цілий день ми провели за іграми. То карти, то шашки. Розбавляв це все чай, та байки дядька Грицька.

В цих краях мені вже не траплялися знайомі назви, та й зупинки були на хвилину, максимум на дві. Не погуляєш. За весь день ми лише раз вийшли на десять хвилин поповнити запаси їжі. Станція Іланська нічим мене не вразила. Навіть дядько Гриць нічого цікавого не пригадав. Єлизавета Адамівно, повернула мені книгу, і я майже до самого вечора провів за читанням. Яна теж занурилася в читання купленої по дорозі книги. 

- А зараз ми під'їжджаємо до ще одного легендарного місця нашого маршруту, - голосом досвідченого гіда заговорив дядько Грицько. - Попереду місто Зима. Але назва його жодним чином не пов'язана з порою року.

Єлизавета Адамівна мало не завила, а Яна тихенько захихотіла. Григорій Степанович, увійшовши в роль, продовжував.

- Є версія, що воно походить від бурятського "земе", що перекладається як "вина". За переказами, колись давним-давно на бурятів напали якісь племена, які на ті часи були чудово озброєні, та й самі буряти не знали, що на них нападуть, тому непроханих прибульців перемогти так і не змогли. Багато їхніх родичів потрапило до тих племен у полон. Для бранців вони спорудили на високому березі річки з високих жердин і колод свого роду острог, по кілька днів утримували їх там без води та їжі. Потім на цьому місці були встановлені для бранців великі повстяні юрти, а між ворогуючими сторонами встановилося тривале перемир'я. Буряти стали називати це місце "взимку", що означало "місце провинних". Закінчив дядько Грицько розповідь, вже стоячи на пероні одноіменної станції. Яна з Єлизаветою Адамівною виходити не схотіли.

- Звідки ви берете всі ці історії? - поцікавився я.

- Зібрав за життя помалу, - посміхнувся дядько Грицько, поправляючи окуляри.

Як я не намагався не думати про загадкове зникнення Савелія, у мене це погано виходило. Туманні підозри бродили по задвірках моєї підсвідомості. Куди дядько Гриша ходив тієї ночі так надовго? Чи мені це тільки здалося? Про що він більше двох годин розмовляв з міліцією? Від сумбурних думок розболілася голова.

Проте Яна перебувала в гарному настрої і взяла на себе ініціативу оповідача, а як тільки батьки лягли спати, вона присунулася до мене ближче і прошепотіла на вухо:

- Сьогодні вночі я покажу тобі дещо. Обіцяю тобі сподобається.

На щастя, темрява приховала моє обличчя. Я тільки відчував, як спалахнули щоки вогнем збентеження. Але не дочекавшись обіцяних чудес, я заснув. Цього разу мені наснилася річка. Вузька, звивиста, стрімководна. В деяких місцях білою піною плювалися буруни від підводного каміння перед греблею старого млина. Я сидів на веслах, а Яна обличчям до мене. Заплющивши очі вона ніжилася в променях сонця, а я милувався її колінами. Дивно. Як я не намагався, не міг знайти на них жодного шраму. Навіть малесенького. Гладка, ідеально рівна шкіра. Ніколи в житті не зустрічав людей без жодного сліду від перших невдач дитинства.

- Я хочу засмагати, - заявила несподівано Яна, стягуючи спідницю, лишившись у спідньму.

Серце закалатало так швидко, що я боявся як би вона не почула його стукіт. Я за інерцією мачав весла у воду, роблячи гребки. Деколи це виходило невдало і бризки поступово змочили Яні всю футболку.

- Ну от тепер я вся мокра. Замерзнути можу, - докірливо сказала вона, склавши губи бантиком.

Не встиг я схаменутися, як верхня частина одягу опинилася також на дні човна. У мене перехопило подих. Якби не довге густе волосся, яке прикривало від стороннього погляду всі дівочі принади, я б втратив дар мови. Хоча й так за весь час промовив лише кілька слів.

- Організму потрібен вітамін "Д", знімай сорочку, - Яна грайливо поманила мене пальчиком, і струснула головою, пускаючи за вітром золотаві локони.

Як у хмільному дурмані я дивився на досконалість творіння природи, зовсім забувши про весла, про швидку воду і про буруни, що єхидно плювалися піною попереду.

Пролунав тріск, зламаних дощок. Вода фонтаном бризнула з дна човна, щедро поливаючи нас. За хвилину ми вже греблі до берега. Камені поблизу греблі старого млина, перетворили наш човен на дрова. Лише одне весло, якимось чином застрягло між великими валунами, а на ньому, як прапор поваленого в бою судна, бовталася мокра футболка. Ми майже допливли до берега. Залишалося тільки вишкребтись по слизькому глиняному намулу.