Глава 11. Послання

Цікаво, що їм від нього потрібно? Думав я, коли дядько Гриць із Мілютіним пішли. Невже зараз розкриється наша таємниця?

- Хтось розуміє, що відбувається? - нервувала Єлизавета Адамівна.

- Якщо ви не подавали заяву про зниклі черевики і косметику, тоді я гадаю вони хочуть щось дізнатися про Савелія. Адже тато знайомий з ним. Був знайомий, - уточнила Яна.

Декілька хвилин розтяглися майже на півтори години. Ми вже почали непокоїтися, коли повернувся дядько Грицько. Він, як ні в чому не бувало, вмостився навпроти нас і закинув ногу на ногу. Замість штиблет Хоттабича, взутий він вже був у свої старі черевики. Все з таким же безтурботним виглядом, дядько Гриша продовжив перервану розповідь. 

- Стою я значить під соснами і прикидаю, в який бік іти. Якщо я стрибав останнім, то за логікою і приземлитися повинен був далі за інших. Але вітер нагорі дув зустрічний. Я навіть побоювався, як би не завадив хтось один одному при розкритті парашутів. Вирішив коротше, йти у зворотному напрямку, в той бік, де перший вистрибував з літака. Так я всіх потихеньку і знайшов. Погода нам тоді зіграла на руку. Польовий штаб, противник розбив якраз неподалік того місця куди наше відділення занесло. І доки нас чекали з іншого напрямку ми вже хазяйнували в командирському наметі. 

- Звідки черевики? – здивувалася Єлизавета Адамівна. Мабуть вони з Яною неодноразово чули армійські байки дядька Грицька, тому ніяких емоцій його розповідь у них не викликала. А от неочікуване повернення взуття цікавило всіх.

- Не повіриш, зі злодія зняли!

- Як же його зловили? – поцікавився я.

- Їх двоє орудувало по вагонах. Один встиг втекти. Просто на ходу сиганув, коли зрозумів, що його друга прийняли. А першого ловити навіть не довелося, він сам заліз у купе Савелія. Там його й пов'язали.

- А як міліція дізналася, що на ньому твої черевики?

- Та вони мене по іншій справі кликали. Про цього Савелія, покійного, розпитували, - поспіхом відповів дядько Грицько і швидко перевів розмову на чергову байку. Але вже навіть я трохи втомився від його історій і слухав в піввуха, все більше вглядаючись в краєвиди за вікном.

Потяг тим часом мчав через зелений коридор дерев. Я вдома часто бував у лісі на Черкащині, але в ту мить заворожено спостерігав за неймовірними краєвидами Сибіру, про який читав лише  у книжках. Я на власні очі побачив, що таке тайга і усвідомив її масштаби. То було щось неймовірне, принаймні для мене на той час.

- Скоро зупинка буде. Півгодини десь стоятимемо, - сказав дядько Гриша, спостерігаючи як я з розявленим ротом вдивляюся удалечинь через бите вікно, - Станція називається Тайга. Вийдемо, розімнемося.

Я очікував побачити маленький полустанок з дерев'яним будиночком. Поряд станційного робітника, який незважаючи на те що червень на дворі, в тілогрійці та шапці-вушанці ганяє настирливих ведмедів від лотка з пиріжками. Але, заїхавши до невеликого містечка, потяг зупинився на досить великій вузловій станції з гарним довгим вокзалом, збудованим у модерновому стилі.

- З цією станцією пов'язана одна легенда про золото адмірала Колчака, - ступивши на перон і потягнувшись, позіхаючи, сказав дядько Гриша.

- Ти без байок не можеш, - пробурчала Єлизавета Адамівна, спускаючись сходами.

- Що за адмірал такий?

- Ти серйозно? - здивувалася Яна моєму невігластву.

- Серйозно. Я більше точними науками цікавлюся. Математика, фізика, а з історією якось не склалося, – зізнався я. Та й дід доки був живий завжди казав, що в тій історії, яку нам викладають правди з гулькин ніс.

- Добре, вмовили, розповім, - загадково підняв голову дядько Гриша. - 1919 року біла армія, під натиском червоних, відступала з Омська. При полку було держмайно у якому зберігалася частина золотого запасу російської імперії. Більше двадцяти ящиків закопали поблизу цієї станції, але учасники заходу загинули у боях чи пізніше під час Другої світової війни. Так таємниця золота Колчака досі не розкрита.

- Цікаво, тільки незрозуміло. Хто в кого золото вкрав?

- Насправді тягли один у одного по колу, прикриваючись гучними гаслами.

- А косметичку мою, що не знайшли? - приєдналася до розмови Єлизавета Адамівна, яка явно не вникала в суть оповідання.

- На жаль ні. Мабуть вона, як і Влада, рюкзак, пішла з кінцями.

Криваво-червоне сонце, повільно повзло небом, обпалюючи обрій. Навіть тут, у серці залізничної системи, мені ввижався аромат хвої. Або насправді, не звиклий до тайгового повітря ніс, вловлював нові аромати.

Яна взяла мене за руку і ми як зачаровані стояли дивлячись у небо. Мене сповнювало незвичайне почуття. Назвати його свободою було б неправильно. Я ні в чому особливо не обмежувався, щоб повною мірою насолоджуватися нею. Швидше, це було усвідомлення того, що я дорослішаю. Стаю самостійною людиною, і долоня Яни в моїй руці посилювала це відчуття в сто разів.

За традицією, яка вже склалася, коли батьки Яни позасинали, ми вийшли на вулицю. Опівноч ще не настала, але непроглядна темрява, що огорнула станцію Маріїнськ з усіх боків, подіяла на мене чомусь гнітюче.

- Що з тобою? – стурбовано запитала Яна.

- Щось не зрозумію. Всередині муторно якось, - не став приховувати я свого настрою.

- Це місце таке, - пролунав за спиною голос провідниці, - страшно сказати, скільки народу в цих краях загинуло.

- А що тут трапилося? – обернувся я до неї.

- Історія цих місць тяжка та сумна. Спочатку, коли тут золото мити починали, засланців нагнали. Потім тюремний замок збудували, а після революції Маріїнськ і зовсім став одним із центрів Сибірських таборів особливого призначення. СИБЛОП пізніше перейменували на Сиблаг, тільки від цього легше не стало тисячам нещасних, що зникли в цих краях. Ааа, - прикро махнула вона рукою, - не дай вам Бог колись зіткнутися з подібним.

Настрій став ще гіршим. Ми стояли мовчки, буквально шкірою відчуваючи енергетику смерті, що витала довкола.