Глава 10. Неочікуваний візит

Станція Курган зустріла нас ще похмуріше за Челябінськ. Сіяв дрібний дощ, як восени, і виходити під нього ми не захотіли. Постоявши кілька хвилин біля дверей, спостерігаючи як мокнуть ті, кому довелося тут виходити чи тільки розпочинати подорож, повернулися до купе.

- Молодь, ми з Григорієм Степановичем хочемо запропонувати вам обмін, - сказала мама Яни.

- Який обмін?

- Верх на низ. Ми все одно більше часу лежимо. Це ви ганяєте тудт сюди до півночі.

- Ну, якщо вам так зручніше, - зам'явся я.

- Набагато зручніше, - запевнив мене дядько Грицько. - Тож давайте, ми наверх спати, а ви собі хоч до ранку сидіть.

Погасивши світло, батьки Яни незабаром позасинали. Ми ж, вмостившись знизу на одній полиці, вперше з дні знайомства розмовляли в спокійній обстановці. Хоч і пошепки. Поклавши мені голову на плече, Яна розповідала, як вона після школи мріє вступити на перекладача чи дипломата, а потім об'їхати весь світ. Побувати в місцях проживання античних цивілізацій Стародавнього Риму та Єгипту, Вавилонського царства та Імперії Інків.

- А про що ти мрієш, Владе?

Я розповів їй про свою мету роботизувати працю людей. Щоб можна було працювати набагато легше, не надриваючись щодня і не втрачаючи здоров'я.

- Це, звичайно, здорово, але я мала на увазі, про що мрієш саме ти? Чого тобі найбільше хочеться особисто для себе?

- Я не розглядав це питання з такої точки зору, - спробував я пожартувати.

- А ти розглянь, потім розкажеш, - серйозним голосом промовила Яна.

Я пообіцяв покопатися у купі своїх бажань, притис її міцніше до себе і занурив обличчя в густе волосся. Голова одразу трішки закрутилася від п'янкого аромату шампуня та аромату саме її волосся. Досі пам'ятаю його. 

В голові спливло питання, на яке я не мав відповіді. Яна мала рацію. Те, що я їй наговорив, більше підходило для мети, навіть місії, але бажання – це інше. Особисте, цілком інтимне поняття, про яке я в ті роки ще не замислювався. До того вечора.

- Мені буде потрібна твоя допомога, коли приїдемо до Владивостока, - згадався мені чомусь лист тітки Зіни.

- Якщо це в моїх силах, я готова, - засміялася Яна.

- Цілком. Мене попросили розшукати одну людину і віддати їй конверт.

Я розповів Яні про прохання маминої подруги.

- Як цікаво! - вигукнула Яна. - Напевно, там якась романтична історія. Навіть не думай шукати цього Олексія без мене!

Вмовляти мене точно не потрібно було. Ця домовленість як мінімум була невеличкою гарантією того, що ми не розійдемося в різні боки, як тільки приїдемо до кінцевої.

Проїжджаючи через Казахстан, я згадав батьків. Як вони там влаштувалися цікаво? Хоча за них переживати не варто. Тата з мамою завжди приймали на йвищому рівні.

Довгу годинну зупинку на станції Ісількуль ми проспали. Я підхопився серед ночі від звуку дверного замка, що гучно лязнув. Яна міцно спала обійнявши мою руку. Акуратно звільнившись, я підвівся, щоб пересісти на своє місце. Дядько Гриць і Єлизавета Адамівна спали. Хто ж тоді відчиняв двері? Може помилилися, - подумав я, знову провалюючись в сон.

Вранці з'ясувалося, що нас обікрали. У дядька Грицька поцупили туфлі, у Єлизавети Адамівни косметичку, а в мене рюкзак, у якому лежав тітки Зінін лист.

Про лист, звичайно ж, я згадав не одразу. Перше, що знадобилося зі зниклого рюкзака – це зубна щітка. Єдина, що в мене лишалася після того, як я потопив в унітазі першу.

Дядько Гриць обурювався, мовляв у злодіїв немає нічого святого, раз вони позарилися на туфлі, а Єлизавета Адамівна тільки важко зітхала, згадуючи втрачені "багатства" з косметички.

Яні пощастило більше всих. Усі її речі були на місці. В Омську, ми з нею побігли купити щось на сніданок, поки Єлизавета Адамівна шукала для чоловіка нове взуття.

Розібравши покупки і замовивши на всіх чаю, ми вже нарізали сир для бутербродів, коли прибігла Єлизавета Адамівна з строкатою коробкою в руках.

- Тримай, ледве знайшла, - простягла вона її дядькові Гриші.

- Дякую, - сказав він, розв'язуючи золотисту стрічку.

Впоравшись з упаковкою, і відкинувши кришку, на обличчі дядька Грицька відбилося чи то здивування, чи то розгубленість. Він запитливо глянув на дружину.

- Навіщо мені це? - здивовано спитав він, витягаючи на загальний огляд пару сап'янових туфель, як із казки про Хоттабича.

- От сволоти, я їм наступного разу покажу, - сказала Єлизавета Адамівна таким голосом, ніби моталася через Омськ щодня.

Хоч з розміром не обдурили. Дядько Гриша розглядаючи туфлі з високо задертими, гострими носами, задумливо промовив:

- Залишилося відростити сиву бороду і можна виконувати бажання.

- Тоді я перша. Я їх принесла.

- Запишіть мене в чергу, – підняла руку Яна.

Я ж чергу займати не став. Не тому, що й досі не знав чого хочу. Навпаки, тепер, як ніколи чітко, прийшло усвідомлення мого бажання. Я дивився на Яну, по хлоп'ячому закоханим поглядом і розумів, що ніякий чарівник тут не допоможе. Якщо вірити казкам, закохувати та розлюблювати Джиннам непідвладно. У цій справі треба було покладатися тільки на себе. 

На під'їзді до Новосибірська вгатила силенна гроза. Між першим і другим склом вікна, через пробоїну від пензенської цеглини, почала збиратися вода. Стихія вирувала з такою силою, що їдь ми не потягом, а автобусом чи машиною, довелося б зупинятися. Але багатотонна сталева машина чхати хотіла на примхи природи. Довгий хребет вагонів впевнено рухався маршрутом, браво зустрічаючи міцними грудьми небесний водоспад.

Розкот грому пролунав як залп артилерії, прямо над нашими головами. Синьо-біле зарево на мить засліпило, змусивши заплющити очі. Яна притулилася до мене всім тілом, вчепившись в руку. Відчуваючи як вона тремтить, я підбадьорливо гладив її по спині.

- Не бійся. Ми в безпеці.

- А раптом у вагон ударить блискавка?

- Він захищений від цього, не хвилюйся.