Глава 9. Посадовий злочин

У першу мить, коли я почув голос Савелія, мене охопило сум'яття, але я тут же взяв себе в руки.

- На потяг у Пензі запізнився, - відповів я, вирішивши, що це найправдоподібніше пояснення.

- Ну, це мені відомо, - криво посміхнувся Савелій, і перевівши погляд на Яну, спитав: - Що тобі батько про мене наговорив?

До цього вона була напружена, а тепер на її обличчі читався переляк. Долоня стала вологою і з усієї сили стискала мою. Я вирішив сам відповісти на це запитання.

- Нічого особливого. Сказав, що ви служили разом. Мав ще щось розповісти? - спробував я зобразити ніби й справді нічого не знаю.

- Спортсмен ти може і непоганий, але актор хренуватий. Зуб даю, він розповідав, як я Тамарку укокошив, - Савелій осікся на півслові, і блискавка гніву, що на мить блиснула в його очах, тут же зникла. Він набив люльку новим тютюном, і розкуривши її, продовжив: - Але з твого баті попит невеликий. Всім той випадок так піднесли. Та й зі мною розбиралися не довго. Перший "глухар", що попався, на мене повісили і бувай здоровий. Поки я топтав тайгу на лісоповалі, замполіт топтав мою нібито покійну дружину. Ну та Бог їм усім суддя. Савелій замовк і подивився нагору. Я теж підняв голову.

- Зірки всім однаково світять, Владе. Я це зрозумів ще там. Не одразу правда.

- Що ви маєте на увазі? - обережно поцікавилася Яна, не відпускаючи мою руку.

- У будь-якому середовищі людина залишиться людиною, а скотина - скотиною, вибачте за подробиці. Будь то зона, чи завод чи академія наук. Чим суворіші умови, тим сильніший контраст, тільки й усього.

Малюнок у моїй голові не сходився з почутим напередодні від дядька Грицька. Я не вірив, що Савелій міг становити для нас якусь небезпеку. Проте здогадувався, що чекало на Яну, а заразом і на мене, побач її тато нас у компанії разом з цим чоловіком.

- А де Ваша колежанка? - поцікавився я, згадавши Аліну.

- Спить, її окрім вагона-ресторану важко кудись виманити.

- А ким ви працюєте? - запитала Яна.

- Торгую оргтехнікою. Вожу з Японії.

- Не хило, - вирвалось у мене. - І комп'ютерами також?

- Так ... Це третій за популярністю товар після телефонів і факсів, - засміявся Савелій. - Ти що зібрався офіс відкривати, що комп'ютерами цікавишся?

- Ні, мені для навчання. Я промисловою кібернетикою цікавлюся, і буду вчитися в цьому напрямі.

- Хм. То ти не тільки спортсмен, а ще й майбутній науковець?

- Скоріше програміст, чи розробник, - відповів я.

- Що ж. Ось тобі моя адреса та номер телефону. Приїдемо до Владика, я тобі організую щось за ціною закупівлі, якщо захочеш.

Савелій пішов до вагонів, а я здивовано крутив залишену ним картку з адресою. Фантастика якась та й годі. У той час про персональний комп'ютер можна було лише мріяти. Зі ступору мене вивела Яна, поцілунком в щоку.

- Тільки не розповідай про цю зустріч моєму батькові, будь ласка, - прошепотіла вона на вухо.

Неприємне відчуття оселилося у мене всередині. Наче невидима сила звалила тяжку ношу на мої плечі і змушувала її тягнути. Спав я неспокійно, повертаючись з боку на бік. Двічі прокидався від того, що дядько Грицько то виходив, то заходив. Зрештою, світанок витягнув мене з ліжка о п'ятій ранку. Потяг чомусь стояв. За вікном, біля сусіднього вагона, метушилися кілька людей у білих халатах. Через пару хвилин потяг рушив з місця, наганяти час затримки. На станцію Аксакове ми зайшли з невеликим запізненням, а в Уфу прибули вже точно за розкладом.

До того часу весь потяг вже прокинувся і на пероні зібрався натовп народу. Ми вчотирьох теж вийшли. Дядько Гриша весь час посміювався з нас.

- Ех молодь, що ви як сонні мухи? Я ось, людина у віці і то як огірок, - ледве стримуючи позіхання, сказав він.

- Ідемо, огірок, подивимося, що тут із їжі цікавого продають, - потягла Єлизавета Адамівна чоловіка у бік чебуречної.

Ми з Яною зупинилися біля лотка з якоюсь випічкою, схожою на пиріжки. Місцевий продавець одразу почав вмовляти нас спробувати. Врешті решт ми взяли по таємничому ечпочмак і по склянці айрану. Не обдурив нас продавець. Справді, трикутники із соковитою м'ясною начинкою виявилися чудовими.

- Я скоро прийду, - сказала Яна і кудись побігла.

Залишившись один, я мимоволі прислухався до розмови двох провідниць, що стояли неподалік. Вони ледь чутно обговорювали якусь подію, що сталася цієї ночі.

- Головне, щоб не поповзли чутки, що у нас покійник, - майже пошепки сказала провідниця із сусіднього вагона.

- Це точно, але добре хоч час такий, що всі спали. Хоча, хорошого мало, – зітхнула наша.

Одразу стало зрозуміло чому ми затрималися і що вранці робили люди у білих халатах біля сусіднього вагона. У СВ хтось помер.

Невдовзі повернулася Яна з батьками. Я вирішив нічого поки не говорити їм про почуту розмову. До обіду ми їхали майже без зупинок, не рахуючи двох хвилинних.

Усть-Катав зустрів нас похмуро. Сірі хмаринки швидко збивались в чорні грозові, обіцяючи пролитися дощем із хвилини на хвилину. Забігши в привокзальне кафе, ми похапцем вибрали перші страви, що сподобалися і сіли за вільний столик. Незвичні назви я не запам'ятав, але було смачно. Звичайно, хотілося б посидіти так із Яною наодинці. Краще при свічках під звуки скрипки або роялю. Запросити на танець, кружляти, тримаючи за талію і відчувати тепло її долонь на своїх плечах. Вдихати аромат волосся і здригатися від ніжних дотиків м'яких губ. Мої фантазії перервала Єлизавета Адамівна.

- До відправлення п'ять хвилин. Пора йти.

Майже традиційно, по обіді, всі вляглися відпочивати. щоб не нариватися на зайві питання, я почекав, поки батьки Яни заснуть, і зістрибнув вниз.

- Ти куди? - пошепки запитала вона.

- Пройдусь трохи.

- Стривай, я з тобою.

Я попрямував до вагона СВ, Яна за мною. Купе Савелія виявилося замкненим. Я легенько постукав. Почулися звуки і за мить клацнув замок. Двері різко відчинилися і нас буквально вштовхнули всередину.