Глава 8. Розповідь Григорія Степановича

Тяжко зітхнувши, Григорій Степанович почав розповідь:

- Діло було на другому році служби. Офіцерського складу не вистачало і мене, старшого сержанта, призначили виконувачем обов'язків командира взводу.

Я і всі мої хлопці мали летіти на полігон з Літви до Латвії на спільні навчання. Несподівано мене залишили для показового виступу перед оглядом області. Моєму обуренню не було меж. Я почував себе цирковою мавпою. Жодні вмовляння не подіяли, хлопці полетіли без мене. З невідомої причини літак вибухнув у повітрі. Ніхто не вижив.

Спочатку мене ніхто не чіпав. Давали відійти від потрясіння. Придивлялися видно, чи в адекватному я стані і через два тижні дали нову роту, в якій служив цей Савелій.

Якось він отримав листа від друзів. Класика жанру: "Дружина зраджує. Гуляє направо і наліво, краще скажемо ми, ніж чужі люди". Він не довго думаючи, схопив вночі автомат і сиганув через паркан у самоволку. Кажуть у справу пішов не лише автомат, а ще й штик-ніж, коли в ріжку жодного патрона не лишилося. Ходили чутки, що дали йому п'ятнадцять років замість "вишки". А через вісім років взагалі достроково звільнили. Я одразу його і не признав.

Григорій Степанович замовк. В купе повисла неприємна тиша. Лише колеса не припиняли стукати в такт пульсу, що почастішав.

- Може ви обізналися?

- Я спочатку теж так подумав, але тепер немає сумнівів. Коли він повернувся спиною, я помітив шрам від вуха через усю шию. Це його під час затримання поранили. Так що, ви тепер розумієте, чому я так переживаю?

Що на це скашеш? Довелося лише кивнути на знак згоди. Якщо відверто зізнатися, я собі досить слабо уявляв дядка Гришу військовим, а тим паче командиром роти. Та хто зна, часи були страшні за його молодості. Післявоєнні.   

Повечерявши, дядько Гриша знову запропонував нам зіграти у карти. Спершу не щастило Яні, потім програвати почав я.

- З мене досить, - сказала вона, і спритно застрибнула на свою полицю.

- Мабуть, сьогодні теж не мій день, - вийшов з гри і я.

Звичайно ж мені хотілося залишитися з Яною наодинці. Але в наших умовах навіть таке усамітнення - вже радість. Ми мовчки дивилися один на одного, занурившись у океан мрій. До тепер згадую ті миті із завмиранням серця, коли нас, учорашніх дітей, ще не торкнулася рука розпусти та вульгарності. Мені вистачало дотиків кінчиків її пальців і смарагдових блискавок, що солодким розрядом проходили тілом, аби відчувати себе найщасливішою людиною в світі.

Я подивився вниз. Дядько Гриша дрімав впустивши на обличчя розгорнуту газету, а Єлизавета Адамівна мою книгу.

Яна, намагаючись не шуміти, взяла рушник та маленьку сумочку.

- Я йду вмиватися, пішли зі мною. Самій щось боязко, - прошепотіла вона.

Погасивши світло, я вислизнув за Яною.

Вмиватися і чистити зуби в поїзді на ходу це ще крутіше ніж гуляти коридором. Таке відчуття, що то було якесь тренування. Зійдемо ми на пероні Владивостокського вокзалу, заграє бравурний марш, дадуть салют і нам урочисто почнуть вручати сертифікати з написом: "Успішно пройшов тижневе випробування в особливих умовах".

Коли я намагався промити зубну щітку під тоненькою цівкою води, вагон хитнуло трохи сильніше звичайного. Щітка вислизнула з рук і стукнувшись об умивальник полетіла прямісінько в унітаз. Зітхнувши, я натиснув на педаль.

Яна чекала на мене за дверима. Нашвидкуруч закинувши речі, ми вийшли в тамбур. Місце не саме романтичне, але наб було байдуже.

- Літо закінчиться, і ти повернешся до Києва, - чи то запитала, чи просто констатувала неминуче  Яна, зазираючи мені в очі.

- Літо тільки почалося, - відповів я. Не хотілося на самому початку обмірковувати тк що буде ще не так скоро.

- Мені здається, що я вже починаю нудьгувати за тобою, - вона провела долонею по моїх грудях.

- Впевнений, що наша зустріч не випадкова. Давай насолоджуватися ціми моментами, які маємо зараз.

Трохи схиливши голову, я торкнувся кінчиком носа до Яніного. Вона кліпнула густими віями і злегка прочинила яскраво-рожеві губки, ніби натякаючи: - Ну ж. Сміливіше.

Неначе пірнаючи в густий туман я торкнувся м'яких і вологих губ своїми, пересохлими від хвилювання. По всьому тілу пробігло вогняне торнадо. До реальності повернулися лише на під'їзді до Самарі, коли інші пасажири почали витягувати валізи і баули, готуючись виходити.
Ми також спустилися на перон. Я роззирнувся і побачив гарну триповерхову будівлю вокзалу, збудовану в італійському стилі. Взявшись за руки з Яною, ми не поспішаючи пішли вздовж потяга, насолоджуючись нічною прохолодою та теплом що випромінювалося один від одного. Майже сорок хвилин виділив нам невідомий упорядник маршруту на прогулянку. Легенько дмушнув вітерець у наш бік і я відчув знайомий аромат тютюну.

- Що ж не заходьте в гості? - пролунав хриплуватий голос. На лавці з люлькою в руках сидів Савелій.