Глава 7. Петрович

За кілька хвилин до відправки потяга з Пензи:

Прогулюючись вздовж перона, поки батько розглядав у кіоску різні дрібнички, Яна зустріла Савелія. Вони розговорилися про подію яка трапилася на підїзді до станції і виявилось, що сусідньому вагону теж дісталося від хуліганів.

- Де твій боєць? — хитро примружившись, спитав Савелій.

- Зараз вийде.

- Піду подимлю, - посміхнувшись, він розкурив люльку і відійшов убік.

- Хто це був? - з тривогою в голосі спитав дядько Гриша, перебираючи в руках куплені чотки.

- Савелій. Познайомилися з ним учора, коли з Владом виходили надвір. Він з нашого міста ніби-то.

- Не подобається він мені, - задумливо промовив Григорій Степанович. Тримайтеся від нього подалі, будь ласка.

- Тату, ти чого?

- Нічого. Кажу тобі - не подобатися мені цей тип. Не можу тільки згадати, звідки мені знайоме його обличчя.

- Гаразд, - знизала плечима Яна.

- Щось наш сусід застряг. Підемо дізнаємося у провідниці, де краще брати обіди, а то у вагоні-ресторані ціни кусаються.

Роззнайомившись з провідницею, Григорій Степанович і Яна вивідували у Маргарити Львівни "злачні місця" маршруту.

Коли вони увійшли до свого купе, то застали одну Єлизавету Адамівну, зосереджену на книзі. Потяг на той час вже рушив в набирав швидкість ритмічно постукуючи колесами.

- Мамо, а де Влад?

- Він же з вами виходив, - не відриваючись від читання, відповіла Єлизавета Адамівна.

Проводячи потяг поглядом, я розмірковував, як бути далі. Гроші та документи при мені. Вже легше. Потрібно швидко знайти таксі та наздогнати його на наступній станції. Яка ж наступна? В пам'яті переплуталися назви із довгого списку.

Перебігши привокзальну площу, я підійшов до першого водія з "шашечкою".

- Вітаю. Маршрут 53-го поїзда знаєте? Той, що йде до Владивостоку.

- Здарова. Ето ти лучше к Петровічу подойді. Вон куріт, - тицьнув пальцем у бік літнього чоловіка з рудими вусами схожий на Вінні-Пуха таксист.

- Кузнецьк. Тобі треба в Кузнецк, - відразу здогадавшись у чому справа, повідомив Петрович. - Це не близько, більше ста кілометрів трасою, але раніше зупинок немає.

- Наздоженемо? – з надією спитав я, подумки відзначивши, що Петрович перша людина, яка заговорила зі мною українською з тих пір як ми заїхали на територію Бєлгородської області.

- Ну, коли ні цвяха ні жезла в дорозі, то чого не наздогнати. Гроші напевно в потязі?

- В мене, - заспокоїв я Петровича.

- Тоді по конях, - скомандував він і ми "осідлали" стареньку "копійку".

Виїхавши за місто, Петрович трохи розслабився.

- Тепер точно встигнемо, дорога вільна, - сказав він. - Як же ти так прогавив?

Я мовчки продемонстрував букет і поклав його на заднє сидіння. Петрович зрозуміло кивнув і додав газу.

Спочатку узбіччя були густо втикані соснами, далі їх злегка потіснили листяні дерева, а згодом і зовсім, окупували все довкола. Тихий шурхот гуми об асфальт, що змінив стукіт залізних коліс, подіяв на мене, як снодійне. Прокинувся від лайки Петровича. Увімкнувши "аварійку" і з'їхавши на узбіччя він вискочив із машини.

- Звідки вони тільки беруться? Чорт би їх узяв, ці ями! Ну ж тиждень тому тут їхав. Не було її! - обурювався Петрович, розглядаючи спущене колесо на погнутому диску.

Але часу на обурення не було. Поставивши запаску, Петрович глянув на годинник і насупився.

- До Кузнецька можемо не встигнути, краще одразу на Ключики їхати, - сказав він, заводячи мотор. Ти вже вибач, бачиш, як воно буває.

- У Ключі так у Ключі, це далеко?

- Якщо прямо туди, то ще година.

Петрович вдавив педаль у підлогу і "копійка", на диво жваво, почала набирати швидкість. Періодично він уважно вдивлявся в сутінки і щоразу, розчаровано зітхаючи, додавав газу.

Аж ось, круто згорнувши з головної дороги, ми помчали вниз. Тільки тепер я зрозумів, що весь час виглядав водій. Попереду виднівся міст. І перед тим, як наша машина пірнула під нього, я помітив наближення пасажирського потяга.

Петрович напружився і сильніше стиснув "бублик" керма.

- Він тут стоїть пару хвилин, - почав він таким голосом, ніби проводив інструктаж солдатам, перед їхнім першим стрибком із парашутом. - Як тільки під'їдемо - одразу біжи. Вагон свій не шукай, стрибай у перший відкритий, потім розберешся. Я зачекаю трохи. Якщо раптом не встигнеш - повертайся.

- Скільки я ще винен?

- Ти й так багато дав. Досить. Замляки ж. Ти звідки, доречі?

- З Канева, - машинально відповів я, адже думки вже були зайняті гонкою, яка от от чекала на мене.

- А я з Черкас!

Машина різко загальмувала позаду невеликого жовтого будиночка.

- Біжи, - скомандував Петрович. – Щасливо тобі, земелю!

Мої слова подяки заглушив потужний гудок. Не вибираючи дороги, я побіг до потяга. Оминувши жовтий будиночок станції, я вперся в паркан. Часу шукати іншого проходу не було. Довелося перелазити. Вбравшись у вапно яким був побілений паркан і зібравши все павутиння я благополучно приземлився на іншій стороні. Удача таки посміхнулася мені. Як тільки почулося грізне шипіння повітря яке випускалося з гальм, я помітив відчинені двері і не роздумуючи стрибнув на сходи.

В тамбурі, посміхаючись, стояла знайома провідниця, а на шиї в мене миттю повисла Яна.

- Ледве встиг, - намагаючись зробити незворушний вигляд, промовив я.

- Якби не Яна, ганятися тобі за нами до самої Самари. Встиг він. Ходімо теплої води дам, хоч вмиєшся. Глянь на когось схожий.

Приводячи себе в порядок, я слухав розповідь про те, як Яна не знайшовши мене на місці, вмовила Маргариту Львівну тримати відкритим вагон до останнього. В Кузнецку вони двзналися від Савелія, що я вибігав у Пензі і, схоже, там і залишився. Він же і вмовив родину моїх сусідів по купе не здіймати паніку та не зривати стоп-кран. Мотивував це тим, що бачив як я виходив з грошима, отже здогадаюся наздогнати на таксі.