Глава 5. Новий знайомий

На мить я повернув голову на звук голосу. У животі похололо. Коротун крутив у руці ніж ”метелика” і повільно рухався до мене.

Що діялося в головах у тих відморозків, я міг тільки здогадуватись. У пам'яті спливли слова тренера, які він нам казав під час занять із самооборони у вуличних умовах. "Ніколи не показуйте противнику свій страх." Легко сказати. Я боягузом ніколи не був, але це зовсім не означає, що не було страху. Не бояться нічого лише дурні. Мені ж не раз доводилося вгамовувати тремтіння в колінах перед виходом на ринг.

"Якщо немає можливості втекти - нападайте. якщо противників кілька, то в першу чергу потрібно знешкодити лідера, або того, хто представляє найбільшу небезпеку", пригадувалося мимоволі. 

Лідером і найнебезпечнішим я порахував коротуна з ножем і прийнявши рішення, швидко зробив два кроки до обраної цілі і спробував повторити один ефектний прийом. До певної міри він вдався. Однією ногою я вибив ножа з руки коротуна, другою влучив йому в щелепу, відправивши в глибокий нокаут. Приземлитись, на жаль, правильно не вдалося. Не встоявши на ногах, відразу був підхоплений двома бандюками. - "Тепер у прямому сенсі слова - дострибався." - промайнуло в голові.

- Барсук, шманай гадьониша, я єво дєржу. Тєпєрь нє рипнється!

У той момент, коли зухвала рука полізла в мою кишеню, я почув за спиною глухий удар, потім другий. Хватка на заломлених за спину руках ослабла і я відразу скористався моментом, щоб вивільнитися. Обернувшись, побачив несподівану картину: двоє нападників валялися на землі. Над ними стояв міцний чоловік і важко дихав. В руках він тримав обрізок труби, якою, мабуть, і приклався по головах негідників.

- Дякую вам!

- Дівчині своїй дякуй, - кивнув чоловік на ледь помітний силует у тіні великої липи.

Сілует відокремився і на світло вийшла Яна. Я з вдячністю подивився на свою рятівницю і спробував посміхнутися, але це погано вийшло. Розсічена брова нагадала про себе пульсуючим болем, змушуючи скривитися.

- Заяву писатимеш на цих красенів? – подав голос незнайомець.

– Ні. Не буду. Вони своє отримали.

- Як знаєш, - не то здивовано, не то зрадівши незнайомець здійняв брови до лоба, одночасно підтискаючи губи. Кинувши в траву "зброю" і обтрусивши долоні, він представився: - Савелій, будемо знайомі.

- Влад, - відповівя, зстискаючи суху мозолисту долоню.

- Ходімо рану тобі оброблю, у мене є все необхідне, бо медпункт тут спробуй знайди в такий час.

Савелій їхав у сусідньому вагоні. Я вперше у житті побачив СВ вагон. В принципі вагон як вагон, тільки замість чотирьох полиць - два диванчики.

- Проходьте, молоді люди, сідайте.

Савелій дістав аптечку і вправними рухами почав робити якісь маніпуляції.

- Подай, будь добра, вату в синій пачці та пластир, - звернувся він незабаром до Яни. - Я зараз стисну розсічену шкіру, а ти клей трохи вище повіка і прямо через брову до чола.

За кілька хвилин, він оглянув результат їх з Яною роботи.

- Краса! Думаю, навіть шраму видно не буде колись заживе.

- Дякую, вам велике ще раз, - підскочив я на ноги і одразу ж сів. В очах потемніло.

- Голова паморочиться? -  спитав Савелій.

- Трохи. Скоро пройде. Я ж спортсмен всеж-таки! - спробував усміхнутися, ніби нічого не сталося.

- Бачив я твій виступ, Брюс Лі, бляха. Бігти треба в таких випадках, а не геройствувати. Адже все одно букет не врятував.

- Тікав. Але не встиг трохи, - я згадав про зламані півонії і зітхнув.

- Нічого страшного, головне живий залишився. Встигнеш ще дівчині квітів надарити, - підморгнув Савелій.

Яна лиш сиділа і слухала це все з широко розкритими очима. Опанувавшу на мить тишу порушив звук дверної ручки, яка лязнула і двері від'їхали вбік.

Перед нами з'явилася висока струнка жінка з довгим чорним волоссям. Вона нагадувала манекенницю з показу мод, яких тоді скрізь почали друкувати на обкладинках журналів та настінних календарях.

- О, Сава, у нас гості? - вигукнула вона.

- Знайомтеся, це Аліна, моя... колега по роботі, - трохи знітився Савелій.

Ми з Яною по черзі обмінялися традиційними люб'язностями з Аліною і зібралися йти. Я відчував, як напружився новий знайомий. Він вийшов за нами у коридор.

- Ну ось, знову мене всі покинули, - засмутилася Аліна.

- Я перекурю і повернуся, - заспокоїв її Савелій. - А ви не палите? - звернувся він уже до нас із Яною.

- Ні, - одночасно відповіли ми, запитливо переглянувшись один з одним і розсміялися. Гострий біль тут же змусив мене скривитися.

- Ну і правильно, треба здоров'я берегти.

- А самі чому не бережете? - поцікавилася Яна, випередивши мене із запитанням.

- Нема чого вже берегти, - невесело посміхнувся у відповідь Савелій, і відразу змінив тему. – Ви далеко їдете?

- До кінцевої, а ви?

- До неї рідної, - важко зітхнув чоловік, розкурюючи старомодну люльку. Тамбур швидко заповнився напрочуд приємним ароматом. - Ну, бувайте. Дорога далека, ще побачимось. Підеш наступного разу за квітами серед ночі, будь обережнішим, - підморгнувши мені на прощання, Савелій відвернувся до вхідних дверей і задумливо почав вдивлятися у вікно, пускаючи кільця диму.

Батьки Яни спали повідвертавшись до стіни і тихенько сопіли, нічого не підозрюючи про те, що сталося.

- Владе, а квіти… це ти мені ніс? - запитала Яна, намагаючись зазирнути мені в очі.

- Не доніс. Вибач. Безглуздо все вийшло, я.., - вона перервала мене на півслові легенько приклавши вказівний палець до губ.

- Чшшш. Я так злякалася, коли помітила, що до тебе причепилися ті троє, - Яна ніжно обійняла мене, поклавши голову на груди.

Немов боючись злякати, ледве торкаючись я провів долонею по незвично м'якому волоссю. Пальці приємно ковзали по тонесеньким шовковинкам занурюючись в їх гущину. Заради такого моменту я був готовий ще і ще повторити невдалий похід за квітами.