Глава 4. Бійка

Перевалило за північ, і Єлизавета Адамівна, ледве стримуючи позіхання, сказала:

- Ви як хочете, а я спати.

- Приєднуюсь, - підтримав дружину дядько Гриша, потягаючись і розминаючи шию, що затекла.

Я знову вийшов у коридор, щоб супутники могли спокійно підготувати ліжка.

Дядько Гриць навідріз відмовився від моєї пропозиції помінятися з ним місцями, запевнивши, що на верхній полиці йому подобається більше.

Нічний пейзаж за вікном розмаїттям не вирізнявся. Похмурі силуети дерев монотонно змінювали одне одного, як звідки не візьмись, немов з-під землі, з'явився ліхтарний стовп. Тьмяним світлом він ніби пропалив дірку в чорному полотні темряви. Через регулярні відрядження батьків ця картина з ліхтарем чимось нагадала мені себе. Такий самий одинак по життю. Начебто й світла багато, але бачать його лише випадкові пасажири, яким і діла немає до нього. А звертають увагу, і зовсім, одиниці. Але не дарма ж його там поставили, у такій глушині? Напевно, цей ліхтар відіграє свою роль у залізничній системі. Перегори в ньому лампочка серед ночі, мабуть швидко прибіжать міняти. Невже щоб на тебе звернули увагу, потрібно "перегоріти"? На жаль, таке часто буває. Але в мої плани згасати не входило. Теплилася надія, що одного разу на моє світло прилетить прекрасний метелик і захоче залишитися в його променях.

- Чому не йдеш спати? - пролунав поряд голос Яни. Я так поринув у роздуми, що навіть не помітив, як вона підійшла і стала поруч.

- Не хочу поки. Батьки вже сплять?

- Так. Це в них миттю. Батьку тільки дай подушку під голову. Той ще бабак.

Чи то напівтемрява вагонного коридору відігнала ніяковість, чи монотонний гуркіт колес заспокоїв сплеск емоцій, але я відчував себе поряд з Яною вже не як розгублене хлопчисько, а як впевнений у собі парубок. Ми говорили про все на світі. Я розповідав про свої захоплення мотоциклами, кіньми та карате. Яна про безмірну любов до кішок, інтерес до античної літератури та жагу до подорожей. Вона з раннього дитинства мріяла про "навколосвітку". Розмова лилася легко та невимушено, наче між добре знайомими людьми. Моя натура інтроверта частенько ставала перепоною в цьому, але зараз мене було не впізнати.

Навіть моє перше кохання не зробило в моїй душі такого сильного перевороту. Закоханий по вуха в дівчину з паралельного класу, я літав від щастя, коли вона відповіла мені взаємністю. Через півроку, "кохання всього мого життя" пішла до дембеля з сусіднього будинку, а я пішов з головою в тренування та навчання. Тоді мені здавалося, що серце закрите назавжди та для всіх. Всі емоції трансформувалися в тягання заліза, та гамселення груші чи когось у спарингах. Ми з хлопцями з двору випросили в управбуда підвал, аби облаштувати під спортивну залу, та навіть організували там щось накшталт секції з восточних єдиноборст, які проводив для нас дядько Василь. Доки чоловік воював в Афганістані від ньго пішла дружина з донькою, тому тренувати таких як ми стало для нього чи не єдиним спасінням від алкоголізму, який забрав не одну скалічену душу ветеранів тієї війни. 

Потяг сповільнив хід і невдовзі зупинився. Розклад говорив про те, що у Валуйках йому стояти цілу годину. Я запропонував Яні вийти подихати свіжим повітрям перед сном.

Тепла червнева ніч паморочила голову і щедро обдаровувала дивовижними фантазіями. Романтика дороги напару з новим почуттям, яке тільки-но зароджувалося, викликали трепетне благоговіння. Надзвичайна легкість наповнювала мою душу. Хотілося літати. Немов від келиха шампанського, голову задурманило і оповило туманом, коли я взяв теплу тендітну долоню в свою руку, допомагаючи Яні спуститися по незручних сходинках вагона. 

На перон, крім нас, вийшло не більше десятка людей. Кілька нових пасажирів шугнули всередину поїзда займати свої місця. Я озирнувся. Станція невелика, але на вигляд охайна. Трохи поодаль від центральної будівлі виднілося те, що я дуже сподівався тут знайти.

- Почекай, будь ласка, кілька хвилин.

Я стрімголов побіг до кіоску, де на розі, поряд з маленькою забігайлівкою, хиталася вивіска "Квіти".

Поки я відраховував потрібну суму за букет півонії, на плече лягла чиясь рука. Різко розвернувшись, я зробив крок назад, не знаючи чого чекати. Чоловік навпроти мені відразу не сподобався. На голову нижчий за мене і худий як сушена вобла. Погляд порожній, але з тінню агресії. Вицвілі наколки на кісточках пальців говорили про те, що свою кар'єру на зоні він почав рано і став там частим гостем.

- Пару рублєй будєт, братан? - за манерою розмови було ясно, що, отримавши відмову, він не піде.

Дрищака, а так борзо поводиться - майнула думка. Напевно, десь треться другий, а то й двоє. Глянувши на всі боки, я справді помітив, у тіні великого клена, парочку, що спостерігала за нами. Вплутуватися в бійку не хотілося. Одному проти трьох на вулиці навіть карате могло не допомогти.

- Почекай, зараз здачу візьму, сказав я простягаючи продавчині гроші за квіти. - Багато не вистачає?

Я намагався говорити спокійно, щоб приспати пильність урки. Той помітно розслабився і стояв поруч, чекаючи легкої наживи. Грошей виявилося небагато. Я простяг неприємному типу пошарпану купюру, і в цей момент він схопив мене за руку.

- На вєнік бабкі єсть, а чєловєка виручіть западло? Доставай всьо, что єсть, падла, - неприємна мова різала слух і дратувала чи не дужче за його нахабство.

То вже був перебір. Одним рухом я вивільнив руку одночасно з цим завдаючи удар ногою в пах нахабника. Той встиг трохи відскочити і потрібного ефекту не сталося. Довелося додати нахиленому вперед коротуну по потилиці, перед тим як кинутися навтьоки.

Я не встиг зробити й кількох кроків, коли дорогу перегородили двоє. Ухилившись від кулака першого, я поставив йому підніжку. Нападник стрімголов покотився бетонною доріжкою. Його короткий політ зупинив ліхтарний стовп.

Кулак другого потрапив мені прямо в брову. Сильного болю я не відчув, але теплий струмок моментально залив праве око, забарвлюючи багрянцем білу футболку.