Глава 3. Яна

Купе мене зустріло порожнечею. Дивно. Батько начеб-то казав, що ледве вихопив останній квиток.

Я кинув рюкзак у куток своєї полиці, а валізу сховав у нішу під нею. Сів за маленький столик і відсунув шторку. За вікном догоряв захід сонця, але денного світла ще вистачало і я вирішив почитати.

Поринувши в атмосферу детективного роману Агати Крісті, я повністю відволікся від реальності. Монотонний стукіт коліс посилював ефект. Картини знаменитого "Східного експреса" вимальовувалися в моїй уяві краще за будь-яке кіно.

Раптом двері від'їхали, і я здригнувся від несподіванки. В купе, важко дихаючи, ввалився чоловік схожий на Шуріка з "Операції И". За ним показалася жінка невеликого зросту з химерним капелюшком на голові. Вона притримувала його однією рукою, а другою трималася за дверний отвір, переводячи дух.

- Вітаю, юначе! - звернувся чоловік до мене.

- Доброго вечора, - намагаючись не показувати свого розчарування, відповів я.

Щоб не заважати своїм новим сусідам розкладати речі, я вирішив вийти в тамбур і носа до носа зіштовхнувся з дівчиною приблизно мого віку, може трохи молодшою. Увагу привернуло її волосся. Довге, кольору стиглого пшеничного поля воно відсвічувало золотом у тьмяному світлі. В прямому сенсі притягувало до себе погляд. Хотілося провести долонею, щоб відчути невагомий оксамит бездоганних локонів. Я завмер з дурнуватим виразом обличчя.  Дівчина подивилася на мене крізь густі вії й тремтіння пробігло по всьому тілу від великої кількості мурашок, що табуном промчало від самого коріння мого волосся. У животі похололо, як на крутому спуску атракціону "Американські гірки".

- Дозвольте пройти, - посміхнулася чарівна незнайомка, легенько усуваючи мене долонькою.

Серце знову радісно вигукнуло. Невже вона також із ними? Зробивши кумедний жест я пропустив дівчину всередину. Сам же відійшов на пару кроків до вікна і подивився на скупчення багатоповерхівок міста, що повільно віддалялося. Потрібно було заспокоїтися та приборкати емоції, аби не виглядати дурнем ще дужче, чим мені це вдалося при першій зустрічі з такою красунею, про яку я лише міг мріяти. 

Коли всі розклали речі та розсілися по місцях, я повернувся у купе. Дівчина сиділа біля вікна. Поруч із нею жінка в капелюшку. Чоловік в кумедних окулярах відразу схопився пропускаючи мене.

- Нумо знайомитись, - сказав він, - це моя дружина Єлизавета Адамівна та дочка Яночка. Мене Григорій Степанович звуть, можна просто – дядько Грицько.

Він простягнув мені долоню, і попри зовнішній вигляд, що справляв враження, м'яко кажучи, не дуже сильної людини, досить міцно потиснув мою руку.

- Влад, - представився я, скоса поглядаючи на його дочку.

- Ми думали вже не встигнемо. В останній вагон на ходу застрибували. А Янка то взагалі...

- Тату, можна без подробиць, - перебила дочка, виразно глянувши на батька.

Тепер я роздивився ще й колір її очей. Від смарагдово-зеленого біля зіниць, він плавно переливався у ніжно-бірюзовий до краю. Мені стало ніяково. Я спіймав себе на думці, що безпардонно витріщаюся на дівчинку ледве познайомившись з нею. До того ж у присутності її батьків.

- Ви далеко їдете? — спитав я, намагаючись приховати хвилю збентеження, що накрила мене до кінчиків вух, проявляючись на них багрянцем.

- До кінцевої, - почув я таку бажану в ту мить відповідь. - А ти? Можна на ти? – поспішно уточнив Григорій Степанович.

- Я теж. Ну майже, трохи не доїжджаючи. Звичайно можна, навіть потрібно, - усміхнувся я у відповідь. Мені подобався шебутний дядько Грицько.

- А чому майже? – поцікавилася Яна.

- Їду до станції Вугільна. Там мене дядько має зустріти. Я до нього на все літо їду, - відповідаючи, я підсвідомо тішився надією, що їй це цікаво.

- Ясно, а ми ось навпаки з гостей повертаємось.

- Гульнули на славу, - одразу ж перебив її тато.

- Гриша, май совість, - подала голос Єлизавета Адамівна.

- Мовчу, мовчу, - підняв він руки, зробивши байдужий вираз обличчя. Але через мить знову розплився в посмішці. - Молодь, може в карти?

Ми допізна того вечора просиділи за грою в "дурня". Не витримала і мати Яни. Приєднавшись до гри, вона продемонструвала неабиякі навички маститого картежника. З п'яти разів, що ми залишалися віч-на-віч, вона виграла чотири, а одну партію ми закінчили в нічию.

- Так, мама у нас ще той гравець. Не здумай з нею погоджуватися грати на гроші, - сміючись, сказала Яна, коли я в черговий раз залишився в "дурнях".

Так я дізнався, що Яна закінчила цього року дев'ятий клас. А наступного, після школи, вступатиме до інституту на перекладача. Я розповів про те, що з вересня розпочинаю навчання у Київському політесі. – Факультет інформатики та обчислювальної техніки, кафедра технічної кібернетики, – продекламував я, чекаючи подальших розпитувань. Але їх не сталося. Лише Єлизавета Адамівна схвально хмикнула, вішаючи мені на "погони" дві шістки.

Супутників більше зацікавила робота моїх батьків. Вони, бувши інженерами-матеріалознавцями, брали участь у різноманітних великих проєктах всесоюзного масштабу. Так і зараз, вирушили до міста Ленінська (нинішнього Байконуру), не знаючи, що незабаром їм доведеться повертатися з сотнями інших фахівців на батьківщину, оскільки величний космодром стояв на порозі кризи.

Батько ж Яни працював токарем у залізничному депо, а мати бухгалтером у Владивостоцькому торговому порту. Обидва вони народилися в Україні, Єлизавета Адамівна в Харкові, а Григорій Степанович в Одесі. Та як і багато кого в ті часи життя розкидало де тільки заманеться. Так і зустрілися в Приморському краю майже двадцять років тому, одружилися, а коли народилася донька то так там і залишилися. Улюбленця сім'ї, білого кота Барса, вони на час поїздки відвезли до Яниної бабусі в село.

Також за розмовами я дізнався причину їхнього запізнення на потяг. Виявилося, що вони переплутали дату відправлення на святкуванні весілля племінниці Єлизавети Адамівни.