Глава 2. Лист

Три дні пролетіли як одна мить. Кожен займався підготовкою до своєї подорожі. Тато відкладав речі, які треба було взяти із собою, звіряючись за списком. Мама розподіляла кому які квіти віддати, щоб ті в нашу відсутність не засохли. Спочатку вона хотіла когось попросити їх поливати, але потім передумала і мені доводилося тягати сумки з горщиками по всьому місту. 

- Традесканції та ось цю фіалку, віднеси, будь ласка, тітці Зої, - сказала мама, вручаючи мені чергову порцію своїх зелених улюбленців. 

Я мовчки підхопив квіти та пішов до чергової маминої подруги. На той момент всі мої думки вже цілком захопила неочікувана пригода, якою я вважав поїздку до дядька. За ті декілька днів від коли мені про неї повідомили батьки, я почав відчувати себе одразу на декілька років старшим. В той, час як деяким з моїх однокласників домашні заборонили їхати з міста на навчання, мені випала нагода самотужки подолати тисячі кілометрів. Ось так, я вкотре і не помітив як дійшов до потрібного будинку.

- Невже правда? Аж у Владивосток? Один? Ти не жартуєш? - засипала мене питаннями мамина подруга, дізнавшись, що я їду на все літо в Приморський край.

- Не зовсім. У передмістя, - відповів я відчуваючи, що тітка Зоя неспроста так бурхливо відреагувала на мою новину.

- Владику, мені тебе сам Бог послав. У мене буде маленьке прохання. Чи зможеш ти передати конверт одній людині? - тітка Зоя дивилася на мене такими очима, що трошки стало лячно. 

- Без проблем, - відповів я, подумавши, що жінка набагато старша моєї мами й хто зна, можливо трохи вижила з розуму. Пошта хоч і не швидко, але таки працює. Чому вона вхопилася за мене, як потопельник за соломину? Але відповідь прийшла ще до того, як я наважився щось запитати.

- Тільки є невелика проблема. Я не знаю точної адреси. Інакше б давно вже поштою відправила, – зітхнула вона.

Час від часу не легше. Можливо варіант з легким розумовим курйозом тітки Зої був би для мене найменшим з можливих складнощів. 

- А як же я його передам? Куди?

- Я тобі зараз все розповім. Ти не хвилюйся, - мамина подруга, мабуть, помітила подив на моєму обличчі, - Де живе Олексій я пам'ятаю. Тільки назва вулиці з номером будинку ніби стерли гумкою з пам'яті.

Дійсно, тітка Зоя досить толково пояснила мені, як знайти потрібний будинок. номер квартири вона якимось дивним чином пам'ятала чітко. Шістдесят дев'ять.

Для надійності, записавши все на листочок, я пообіцяв знайти адресата та вручити йому послання.

Мені довелося ще пів години чекати поки жінка підготує конверт. Я задумався про те, що в них із цим Олексієм сталося. Хто він такий і чому не вийшов на зв'язок по цей час? Може, як і Зоя Семенівна, не знає куди писати?

Чіплятися з розпитами я не став. Виховання не дозволяло лізти в чуже особисте життя. - "Віддам листа Олексію, дивишся і сам розповість що до чого" - заспокоїв я свою цікавість і попрощавшись із тіткою Зоєю поспішив додому.

- Ти що їх на ринок носив продавати? - долинув з кухні мамин голос, тільки-но я переступив поріг квартири.

- У подруги твоєї сидів, чекав поки вона запакує послання, - заходячи до кухні я потряс для наочності конвертом. – Що це, котлетки?

- Почекай трохи, зараз тато прийде - обідатимемо. Кому це Зоя через тебе листа вирішила відправити?

Я розповів мамі про свою майбутню місію у Владивостоці, на що вона лише важко зітхнула. В цей момент батько повернувся і радісно повідомив, що його товариш Жора відвезе нас на машині до Харкова. Там вони посадять мене на потяг, а на зворотному шляху, Жора їх висадить у Києві в аеропорту. Звідти тато з мамою полетять до Казахстану на будівництво якогось стратегічного об'єкта. 

- Ось тобі гроші на всяке різне у дорозі. А це про всяк випадок, сховай гарненько, - мама передавала мені гроші партіями, як контрабандисту. - Решту тато відправив учора дядькові Славі.

- Ми постараємося приїхати до тебе на початку навчального року, - сказав тато. - Хоча, я думаю, в гуртожитку ти й без нас не занудьгуєш, - додав він сумно усміхаючись.

- Це точно, - підтвердив його слова дядько Жора. - Пам'ятаю свої студентські роки. Зараз звичайно все змінилося, але студентський гуртожиток це найкраща школа життя, яку я знаю.

Я слухав їх і ще не розумів до кінця, про що вони говорять. Але з часом все прояснилося і тепер, озираючись назад я згоден, що то були незабутні часи. Та попереду на мене чекали не менш захопливі події.

Потяг стояв на пероні, коли ми під'їхали до вокзалу. До відправлення залишалося ще двадцять хвилин, тому можна було не поспішаючи відшукати потрібний вагон і попрощатися з батьками.

Мама все ж таки не стрималася і пустила сльозу, ніби я не до рідного дядька в гості їхав, а як мінімум у полярну експедицію. 

Тато, у своєму дусі, говорив якісь напутні слова. Його постійно тягнуло на пишномовні промови, коли він нервував. І тільки дядько Жора весь час простояв тихенько осторонь, а наприкінці прощання простягнув мені свою міцну долоню і сказав:

- Влад, у вересні на тебе чекає початок непростого, першого навчального року. Так що не марнуй час, відпочинь цього літа гарненько.

Легко сказати. Мало того, що там немає нікого зі знайомих, так і дядька Славу я пам'ятав ледве-ледь. Раптом він з того часу постарів і став занудою? Але насправді, на той момент, мене більше цікавило з ким доведеться ділити купе найближчого тижня. Чи будуть сусіди по полицях весь час змінюватися або теж до кінцевої? Раптом трапляться неприємні люди?

Сумбурні думки відлетіли в ту мить, коли я відчув під ногами легкий поштовх. Потяг плавно рушив з місця. Помахавши у віконце тамбурних дверей батькам і дядькові Жорі, я поправив на спині рюкзак, узяв з підлоги невелику валізку з речами та погойдуючись у такт вагона, подався коридором до свого купе. Двері під номером чотири були зачинені. Я смикнув за ручку готуючись до зустрічі з супутниками. У глибині душі, я звичайно, як і будь-який нормальний хлопець мого віку, мріяв опинитися в компанії гарних дівчат. У гіршому випадку хоча б якихось однолітків, та картина, що постала перед моїми очима, трохи збентежила.