Глава 1. Новина

"Справа не в дорозі, яку ми вибираємо;

те, що всередині нас, змушує нас вибирати дорогу."

О. Генрі

Успішно склавши останній вступний іспит до університету, я щасливий та веселий повертався з Києва додому. Попереду чекало ціле літо свободи та відпочинку, а з вересня мало початися вже зовсім інше, нове життя під назвою – студентство.

На автостанції мене зустрічали батьки. Після обіймів та привітань ми потихеньку попрямували у бік будинку. Через деякий час я відчув у їх поведінці напругу, ніби хотіли мені щось сказати, але ніяк не наважувалися. Першим набрався сміливості батько.

- Владик, синку. Ми з мамою тебе щиро вітаємо зі вступом, пишаємося тобою і впевнені, що той шлях, який ти для себе обрав, приведе до намічених цілей.

Мама в цей час дивилася то на мене, то на тата, то на тата, то на мене і намагалася в слушний момент схвально кивнути або вставити багатозначне "так". Батько ж, увійшовши в роль оратора, продовжував.

- Ти вже доросла людина, чоловік. Незабаром на тебе чекає самостійне життя. Гуртожиток зі своїми правилами, плюсами та недоліками. Студентство з новими знайомствами та новими знаннями, - чим більше тато говорив, тим зміцнювалася моя впевненість, що сказати він хоче зовсім не це.

- Тату, що трапилося? - я вирішив трошки йому допомогти.

- Нам з мамою необхідно терміново виїхати по роботі до Казахстану, – на одному подиху випалив батько.

- На довго? - обережно поцікавився я, відчуваючи, що це ще не всі новини, які на мене чекають.

- Поки що на три місяці, а там буде видно, - важко зітхнула мама, ледве стримуючи сльози.

- Із собою ми тебе взяти поки не можемо. З одного боку - терміновий виїзд на спецоб'єкт, а з другого - там в нас буде стільки роботи, що ти просто знудишся наодинці. 

Тато витримав драматичну паузу й опустивши очі додав.

- Ми з мамою порадилися і вирішили відправити тебе до початку навчального року до мого брата. Дядько Слава дуже зрадів і з нетерпінням на тебе чекає.

Тато обережно глянув на мене. У його погляді я помітив і почуття провини, і надію, і німе питання. В перший момент я був трохи шокований таким поворотом. Але це швидко минулося. Все моє дитинство, батьки моталися Союзом у відрядженнях, залишаючи мене під опікою бабусі. Та кілька років тому вона померла і з того часу батьки нікуди не їздили. Чи боялися залишати одного, чи переживали, що мало уваги приділяють синові. Загалом їхня новина для мене стала несподіванкою лише в першу мить.

Заповітне доросла життя, починалося трохи не так, як я його собі уявляв. Але рано чи пізно це мало статися. Наприкінці серпня, у будь-якому випадку, потрібно було їхати до столиці, заселятися в гуртожиток і їздити додому лише на канікули.

Шкільні товариші теж були заклопотані кожен своїми справами: одні ще нікуди не вступили та посилено готувалися до іспитів, інші до осіннього призову, вирішивши, що наука зачекає, а дехто після випускного пішли одразу на роботу. Тож особливих веселощів у нашому провінційному містечку, цього літа можна було не очікувати.

Татового брата, дядька Славу, я бачив одного разу в ранньому дитинстві. Він кілька днів гостював у нас, коли приїздив до Одеси у відрядження, і мав час відвідати родичів. Єдине, що я запам'ятав — його життєрадісне обличчя і нескінченні історії про Приморський край, куди мені незабаром треба було вирушити.

- Ми тобі взяли купе, - сказала мама вже без ахів та зітхань, помітивши, що я нормально поставився до новини.

- Нижню полицю, - додав тато, - не близький світ їхати.

Я взяв білет. Четвертий вагон сьоме місце. Мої улюблені цифри. "Можливо це якийсь знак?" - промайнула думка.

Відправлення цієї п'ятниці о восьмій вечора з Харкова. Через три дні я мав поїхати найдовшим залізничним маршрутом.

Сум від необхідності розлучення з батьками, поступово змінився передчуттям майбутньої подорожі. Я відчував, що скоро в моє життя прийдуть якісь зміни.