Глава 16

Віка заходить у кабінет і її очі зразу звужуються на мені.

– Присідай будь ласка – запрошує її містер Дуглас – До мене дійшло що ти отруїла свого гравця по команді. Тобто Аліну.
– Ні, не правда, нащо мені її труїти якщо вона грає за нашу команду – сто відсотків вона зараз бреше.
– Але камери відеоспостереження говорять зовсім інше – і він просуває відео до неї. Її очі розширюються як тільки вона бачить своє обличчя – і я маю тебе звільнити, бо я не допускаю щоб капітан команди труїв своїх супутників по команді. Тому із цієї хвилини ти не є учасницею Манхеттенської команди. І в сьогоднішні грі ти теж не будеш брати участі. Прошу здати форму сьогодні до кінця дня – каже містер Дуглас і розвертається до вікна.

– Ви не маєте право – вони скрипить зубами.
– Повір, іще яке маю, можеш бути вільна – каже містер Дуглас і повертається знову до нас обличчям.
– Ти.. це тобі не зійде з рук – я усміхаюсь.
– І тобі не хворать – відповідаю і вона виходить із кабінету грюкнувши дверима.
– Аліна, прошу великі вибачення за ці фізичні знущання.

– Та це ж не ви зробили, ви не могли знать – відповідаю йому. Мені приємно що за мене хвилюються так само як і батьки.
– Тому я вирішив що ти станеш капітаном команди – що? Мені не почулося. Як так, ні він мабуть жартує.
– Ви мабуть жартуєте, а як змагання вже ж вписано ім'я Віки – кажу йому.

– Не хвилюйся я із цим розберуся, а від тебе я надіюсь перемоги у цих змаганнях – усміхається він.
– Коли я йшла до вас я навіть не думала що стану капітаном, а не має інших кандидатів на цю посаду?– питаю його, бо таку роль вести теж не дуже легко.
– Повір, у інших я не бачу такого ентузіазму виграти. Тому я думаю ти найкращий варіант.
– Дякую вам – кажу йому і йду із його кабінету

Коли виходжу я прямую зразу до роздягальні. Я капітан команди. Не можу в це повірити. А якщо я не справлюсь. Це ж дуже складно, напевно. Я заходжу до роздягальні.

– Ти чула новину? Віку звільнили– налітає зразу на мене із новинами Еліза.
– Взагалі то вона через мене звільнилась. Вона вчора мене отруїла – кажу я дівчатам.
– Стоп шо? Що вона зробила? Вона взагалі поїхала головою із своїм Раяном – каже Наташа.
– В сенсі? – а до чого тут Раян.
– Та вона по уші влюбилась у нього, і коли вона почула що він тебе називає принцесою та так збісилась. Могла нас на місці всих убить – ого, я даже не помічала за нею таке.

– Неочікувано – відповідаю їм.
– Так а хто тепер капітан?– питає Джулія. 
– Тепер капітаном буду я – кажу їм не дуже впевнено. Боясь що вони зараз на мене накинуться і з'їдять. 
– Оо це ж круто, вітаю – каже Еліза і обіймає мене.
– Скажемо тобі по секрету, тут ніхто не хоче стать капітаном – каже Наташа – така відповідальність падає на твої плечі. То я тобі не завідую подруго, але вітаю.
– Та я сама не дуже то і хотіла, але містер Дуглас настоював.

– Ну так що? Розірвемо сьогодні поле?– каже Джулія. Її очі прямо засвітились. І кладе руку в середину закликаючи нас також так зробить.
– Покажемо хто тут папочка – каже Еліза і ми всі дивимось на неї – а може і мамочка – кладе руку і усміхається.
– Вперед!– і я кладу туди. Ми піднімаємо їх і сміємось. Ми йдемо на поле і всі стають розігріватись, я подумала що я так зникла вчора і не попередила Емілі, але можливо вона бачила що я не змогла. Тому я пішла її шукать. Довго шукать її не прийшлось вона як раз підбігла до мене і обійняла, охоронці які бігли за нею почали вже її відтягувати її від мене.

– Не треба, вона зі мною – кажу я їм і вони відходять на декілька кроків і я обіймаю теж Емілі.
– Боже з тобою все гаразд, як я побачила як ти пішла на тайм-аут, я вже зрозуміла що шось не так – каже вона мені і оглядає мене з ніг до голови.
– Зі мною все гаразд, мене трошки отруїли – кажу я їй і невинно усміхаюсь.

– Щоо, хто тебе отруїв? – втуплюється мені в очі.
– Ну це все Віка зробила – кажу я їй і трошки притримую її шоб вона не побігла розбиратись.
– Та стерва?! Ну я їй зроблю – вона вже почала виривається із моїх рук.
– Успокойся, я вже із всим розібралася і її звільнили – кажу я їй і вона трошки розслабляється.
– Так їй і треба стерві, а хто є тепер капітан ? 
– Ну тепер я – кажу я і усміхаюсь.
– Тии? Боже, це треба відмітити – відповідає вона мені і пригає від щастя.

– Не думаю що після всього я зможу підти кудись веселиться, та і я не дуже рада цій посаді, це дуже велика відповідальність – кажу я їй і трошки схиляю голову.
– Та де ти дінешся – я усміхаюсь.
– Ой, мені вже час, пака я пішла – сміючись я тікаю від неї.
– Ей ти куди – вона хотіла йти але зрозуміла що її тоді схоплять охрана. А я вже пішла до своєї команди розігріватись.