Розділ 1. Кетрін

Мама завжди казала, що всьому в цьому світі є свій час. Будь то перемога над татом у грі в шахи, які він обожнював, чи звичайне кохання, яке показували у фільмах, які мама так полюбляла. Мені хотілось вірити, що у світі все вирішується долею. Наче все заздалегідь прописано у якомусь сценарії, який не залежить від наших дій. Це дивне відчуття народилося у мені відразу, як мама вперше промовила цю фразу. Не знаю, відколи мені вже не хотілося розв’язувати її загадки. Вона завжди так казала. Моя мати ніколи не відповідала на мої запитання прямо. Вона завжди хотіла, щоб ми з братом навчилися читати між рядками. Наче у моєму маленькому восьмирічному тілі була якась суперсила, яку батьки всіляко намагалися відкрити. 

Навіть зараз, лежачи на м’якому покривалі на балконі нашого будинку, у моїй голові було стільки запитань, що, здавалося, вона вибухне. Мокрий сніг падав мені на чоло, вкриваючи обличчя краплями води. Я повернула голову до мами, спостерігаючи, як вона дивиться в небо, рахуючи зірки. Вона була повною протилежністю тата. Така мрійлива, м’яка на характер і добра, що іноді мені здавалося, наче вона якась принцеса з однієї з тих казок, які тато читав мені на ніч, а Тізіано ненавидів. Мій брат вважав, що ці історії — «дівчачі». Він завжди повторював батьку, що, читаючи такі книжки, я буду вірити у «дівчачі» речі, які, на його думку, були дурними. Що ж, я вважала, що Тізіано сам був дурним. 

— Mamma,  — кличе Ті, виходячи на балкон до нас із мамою. Я повертаю голову до нього, дивлячись на брата й на те, як смішно його волосся куйовдиться від вітру. — Тато питає, коли ми підемо прикрашати ялинку. 

У свої чотирнадцять мій брат був надто схожим на батька. Його великі карі очі дивилися на мене з цікавістю, наче засуджуючи за те, що ми з мамою сидимо тут у холоді, тільки для того, щоб подивитися на небо, яке, за його словами, було звичайним і однаковим кожен вечір. Його волосся падає на чоло, від чого хлопець зачісує його назад. Іноді мені здавалося, що Тізіано був надто дорослим для свого віку. Він не хотів гратися зі мною у ляльки, не хотів читати книжки. Його не цікавило, чому наша сусідка Сідні, яка була його ровесницею, тремтіла від хвилювання, коли він заходив до кімнати. Мій брат був таким дурником, що це було майже смішно. 

— Зараз йдемо, любий, — каже мама, піднімаючись з нашого покривала. Вона дивиться на мене зверху донизу, наче не помічаючи, як я кидаю на брата роздратований погляд. — Гей, stellina, ти ж не хочеш, щоб татко сам прикрашав ялинку? А якщо він повісить зірку на неї без тебе? Це було б дуже неприйнятно! 

Він не міг! Тато ніколи б так зі мною не вчинив! 

Я швидко встаю на ноги, дивлячись на маму. Її світлі зелені очі дивилися на мене так, ніби вона виграла партію в шахи. Довге темне волосся було зв’язане у тугу косу, через яку мама виглядала надто офіційно для своєї посмішки, яку вона дарувала нам.  

На дворі було вже темно. Завтра мало бути Різдво. Можливо, саме через це батьки дозволили нам не спати в такий пізній час. Вже завтра ми будемо розпаковувати подарунки, сміятися за вечірнім столом. Вже завтра наш старший брат Самуєль привезе багато цікавинок від Санти, поцілує мене у щоку та скаже, що я дуже виросла з того моменту, коли ми бачилися востаннє. Він завжди так робив. Він завжди полюбляв псувати мою зачіску та сваритися з татом. Він казав, що Різдво — це чарівне свято, але ще це день, коли вони з татом сперечаються через якусь дурницю. 

Вже завтра ялинка стоятиме у вітальні — прикрашена й неймовірно гарна, наче якесь королівське творіння. Господи, та я зроблю її найкрасивішою! І тато не посміє прикрашати її без мене! 

Пробігаючи повз Тізіано, випадково штовхаючи його плечем, я біжу, що є сили у вітальню. Мама сміється з того, як Ті кричить мені навздогін, щось на кшталт поганих слів, які матуся забороняла повторювати за братами. Мої ноги створюють гул у коридорі, поки я біжу до дверей. Вже завтра наш дім буде переповнений гостями та сміхом. Вже завтра я буду така щаслива побачити, що саме татові принесе Санта та чути похвалу за те, яка я гарна у тій червоній суконці, яку мама купила вчора для мене. 

Але я не знала, що «завтра» може й не настати. Що могло не бути подарунків, сміху чи веселощів. Що могло й не бути нічого, за що я любила свята. А замість гостей у неймовірно гарних костюмах та сукнях, мій дім міг бути переповнений людьми у чорному вбранні, під яким вони ховали зброю. Що «завтра» не буде святковим та моїм улюбленим днем. Що «завтра» стане моїм кошмаром. Що саме завтра, на Різдво, я втрачу те, що так любила. Те, що діти у вісім років не мають втрачати. Що мені стане так остогидло від думки, що все дійсно написано долею, що всьому свій час, про який мама говорила, як про щось магічне. Яка ж я була дурненька, що думала, наче моє «довго та щасливо» буде починатися з «завтра». 

***

Я проходжу вже до болю знайомий вузький коридор, який знала як свої п’ять пальців. Кожна картина тут була тим витвором мистецтва, від якого воротило. Мої туфлі стукали по підлозі, наче якийсь барабанний марш. Йдучи повз портрети сім'ї Берлусконі, заглушила бажання плюнути в обличчя одного з предків. Не скажу, що була людиною, яка пам’ятає всіх виродків усе своє життя, але з гордістю підтверджую, що козлу Анджело Берлусконі саме місце у гнилій землі. В принципі була б не проти, якби Лоренцо відправився за ним. 

Висока стеля у цьому будинку лякала. У 1918 році ця садиба була викуплена сім’янином з Італії. Якийсь час усі навколо вірили у чутки, наче тут жили привиди. Люди ще не знали, що за стінами цієї будівлі, яка вражала своїми розмірами, помирали люди. У 1925 році будинок пережив перестрій, але усе-таки зберіг той самий моторошний розмах. Величезні колони біля кожного з проходів були схожі на ранні роботи епохи ренесансу. Чисто білі стіни робили кімнати візуально більшими, а великі вікна пускали достатньо денного світла, щоб ненавидіти його зранку.