Глава 26

МАКСИМ

Відправивши доньок з батьком, підіймаюся у свою спальню. Швидко приводжу себе в повний порядок. І, бризнувши свій улюблений парфум з феромонами, покидаю свою кімнату. Щиро сподіваюся, моя дружина вже одягнулася.

Йдучи коридором упевненою ходою, посміхаюся собі. Цікаво, який вплив на мою дружиноньку матиме парфум з афродизіаком. Наприклад, Сніжана від нього втрачає голову. То ж як поводитиметься Каміла? Наш шлюб фіктивний, та все ж мені хочеться побачити її реакцію.

Спустившись униз, я спантеличений — Каміли тут немає. Дратуюся, але вирішую ще хвилин десять зачекати. Повільно крокую до великого панорамного вікна. Зупинившись біля нього, дивлюся, як повільно сиплеться листя зі старого клена. Це наче 3D-анімація, на яку можна дивитися нескінченно.

Я купив цей будинок з цим деревом, і хоч мій садівник переконував мене зрізати його, я не зважуюся. Колись бабуся казала обіймати дерева, бо вони наділяють людей енергією та природною силою. Можливо, це байка, але на пам’ять про бабусю я кожного вечора йду до цього старого клена і, притулившись до нього спиною, просто стою. Бо стовбур у клена таких розмірів, що обійняти його нереально.

Чую позаду цокіт підборів і одразу зацікавлено оглядаюся. Очі враз стають, як п’ять копійок. До мене наближається не ота моя вчорашня розгублена наречена. До мене впевненою ходою йде просто богиня, одягнена у золотисту сукню. Довгу, з мерехтливим блиском, не відверту, але дуже оригінальну, яка підкреслює струнку фігуру, підкреслюючи красиві форми. Від дівчиська очей неможливо відірвати. В одній її руці клатч, в іншій — коротка шубка, у якій вона була вчора.

Нервово ковтаю, коли уявляю, як дивитиметься на неї Дмитро. Можу тільки уявити його реакцію. Мене пробирає зло. Не хочу, аби мій товариш п’ялився на Камілу і підколював мене.

Зустрічаюся з поглядом великих ніжно-голубих очей і суворо наказую:

— Ти для кого так вирядилася? Негайно переодягнися!

Весь киплю, бо розумію, що вона без парфумів з феромонами справить на всіх мужиків таке враження, що, мамо не горюй.

На мій наказ дівчина лише хмикає і самовпевнено кидає:

— Послухай, солоденький, що за істерика? А накази? Ти себе чуєш? Ти взагалі не маєш права мені будь-що наказувати. Я, взагалі-то, вільна робити, що забажаю... І одяглася я для себе коханої. А тобі, якщо не подобається, — не дивися.

— Послухай, себе кохана, — гримлю з пересердя. — Ти так зі мною нікуди не поїдеш. Іди переодягайся.

Моє здивування зростає від того, що Каміла впевнено долає відстань між нами і, зупинившись у кількох сантиметрах, зухвало заявляє:

— Послухай, Максиме Максимовичу, припини істерику, підбери шмарклі і поїхали, а ні — то я сама поїду.

Оминувши мене, вона йде до виходу. В мене щелепа впала на тапки. Це по якому? Я до такого не звик.

— Каміло, зачекай! — реву не своїм голосом і подаюся за нею.

Вона зупиняється у прихожій і, заклавши руки на грудях, невдоволено чекає на мене.

— Каміло, ти хочеш, аби на тебе всі витріщалися? Чого ти домагаєшся?

Вона різко заглядає мені в очі й холодно кидає:

— Я хочу бути собою. Мене не цікавлять чиїсь погляди або чиясь думка. Я буду одягатися, так, як я цього хочу, — вона спокусливо зволожує вуста й продовжує: — На мені дорогий одяг, який я купила собі сама, і в цій сукні я виглядаю на мільйон, на відміну від твоєї вульгарної сніжинки. Тож не смій мені вказувати, у що я маю одягатися. Ти мені, по суті, ніхто.

Розвернувшись, вона йде на вихід. Дивлячись їй услід, я лише нервово ковтаю. Дідько! Вона права, і я не можу з нею сперечатися. Видихнувши, йду за дівчиною. Лаюся в умі. Я чомусь не думав, що з нею буде так складно.

Наздоганяю свою дружину біля машини і прочиняю їй дверцята, на що отримую її холодне «Спасибі!».

Сам теж сідаю з іншого боку, і ще машина не виїхала з двору, як дзвонить мій телефон — це знову Сніжана. Не вагаючись, скидаю дзвінок. Та ця невгомонна знову телефонує. Вимикаю телефон і кладу його в кишеню плаща. Не те, щоб я боявся Каміли, просто не хочу при ній знімати слухавку, та й бажання слухати плачі Сніжани не маю. Мені спокою хочеться.