Глава 25

МАКСИМ

Набираю повні легені повітря й видихаю. Оце гарпія. Навіть моя колишня такою не була, як Каміла. А ця — он з перших днів показує свій злючий характер. Вона так гримнула дверима, що аж вікна задзвеніли. Важко зітхаю. Оце батько намовив мене... Кого я за дружину взяв? Як з нею жити? Навіть для фіктивного шлюбу це занадто.

Від думок відриває дзвінок телефону. Телефонує Дімон.

— Привіт, старий! Живий? Як минула шлюбна ніч? — у голосі, як і в словах, чую насмішку.

— Нормально! — лиш відмахуюся, бо настрою немає взагалі.

— О, друже, бачу, справи геть кепські. Напевно, правду колишній твоєї Каміли казав — вона неадекватна.

Слухаю Дмитра, і мене дратують його слова. Не те, щоб я не вірив йому, але терпіти не можу плітки та перебирання чужої білизни. У мене це принципово. Тому, проігнорувавши слова товариша, питаю:

— Дім, ти щось хотів?

— Та хотів спитати, куди ми після посиденьок у ресторані сьогодні їдемо? — зітхає він.

— Нікуди, Дім... — ловлю себе на тому, що відповідаю надто різко. Тому одразу виправляюся: — Принаймні я точно їду додому.

— Максе, яке додому? А відірватися?

— Вибач, Дім. Не вийде. Тепер я не можу вештатися де заманеться. Я одружений чоловік, і мені дурна слава не потрібна. Мені ще договори з іноземцями підписувати...

— Ой, годі тобі! Це твоя дружинонька в оборот тебе вже взяла, — фиркає невдоволено Дімон. — Швидко ж ти став каблуком, якщо чесно, не чекав такого від тебе.

— Дімон, не починай, — роздратовано кидаю. — Мені тридцять п’ять, і в мене росте двоє дітей, якщо ти раптом забув. Я не хочу в першу чергу соромити їх. Я й так уже забагато дурниць наробив. Пора братися за розум.

Товариш хмикає, довго мовчить, а тоді випалює:

— Все з тобою ясно. Хоча дивний ти. Раніше тебе діти не стримували. Ти відривався по повній.

— Це було раніше, Дім, — намагаюся говорити стримано. — А зараз годі дискусій. Бери Юлю і чекаю вас у ресторані.

— Спасибі! — холодно кидає товариш і кладе слухавку.

Відчуваю, він образився, але я справді не хочу дурної слави. Так, ще до вчора я відривався по повній. Але я був розлученим. І, якщо чесно, під впливом Дмитра забагато собі дозволяв. Мені справді не личить так поводитися — у мене діти підростають. І батько тисячі разів правий. Я дорослий, а поводжуся як підліток.

Видихаю. Все дратує. І, якщо чесно, не хочеться нікуди їхати, але я не можу так вчинити. Тому, заблокувавши телефон, іду до дверей. Хапаюся за ручку і зупиняюся, бо знову дзвонить телефон. Виймаю його з кишені — це Сніжана. Кілька секунд вагаюся і таки беру слухавку.

— Максе, чому ти відправив мене додому? Я хочу бути з тобою... Ти ж казав, що твій шлюб фіктивний... То чому я не можу бути з тобою?

Важко зітхаю і крокую кабінетом до вікна. Мене бісить вдавана тупість цієї дівчини. Вона все чудово розуміє, але вперто тисне на жалість.

— Сніжано, ти більше не можеш бути зі мною відкрито. Від сьогодні, якщо ми і будемо бачитися, то тільки таємно. І це...

— Максік, але чому? — невдоволено протягує дівчина. — Я на це не погоджуся ніколи. Я не хочу бути запасним аеродромом.

Набираю повні легені повітря. А це вже школа Дімона, без сумнівів. Це він її надоумив. Напевно, вона вже телефонувала йому.

— Тоді і не будь, — гримаю. Якщо чесно, мені байдуже, буде в моєму житті Сніжана чи піде. У нас із нею жодних почуттів. Радше стосунки за спільною вигодою, і вона більше у плюсі, ніж я. Бо з фінансової сторони вона відказу не знає ні в чому.

— Максе, ти геть з глузду з’їхав?! — невдоволено пищить білявка. — Тебе наче підмінили від учора. Навіщо тобі було весілля з цією неадекватною? Це все через неї... Через неї ти динамиш мене. Нам же так добре було разом... Це твоя оця ненормальна наречена у всьому винна...

— Сніжано, досить! — роздратовано гримаю, бо відчуваю, це вже якась змова та відвертий тиск на мене. — Я робитиму те, що повинен. І не важливо, подобається це тобі чи ні. А якщо щось не влаштовує — я тебе не тримаю. І ще — сьогодні більше не смій мені телефонувати. Мене для тебе нема.

— Максе...

Це все, що встигає сказати дівчина, бо я кладу слухавку. І знову йду до дверей, у які уже хтось стукає. Дозволяю увійти, і до мене йдуть мої красуні донечки.

— Тату, ми їдемо з дідусем. Ти ж приїдеш? — відверто дивиться на мене Настя.

— Приїду, мої крихітки, — зітхаю. Йду до них та обіймаю обох. — Будьте слухняними. Я дуже вас люблю, мої красуні.

— Тат, а твоя Каміла...? Вона тепер нам мачуха? Так? — розгублено цікавиться Соня.

Мене таке питання доньки збиває з пантелику. Бачу в її очах паніку та страх. І це мене дуже турбує.

— Так, моя люба, — погоджуюся, хоча слово «мачуха» мені дуже не подобається.

— Вона ж не буде нас любити, правда?

Дивлюся на заклопотане обличчя Соні й не знаю, що їй відповісти.

— Донечки мої, з чого ви це взяли?

Соня знизує плечима й наводить вагомий аргумент:

— Бо мачухи рідко люблять своїх пасербиць.

Вкотре зітхаю і звертаюся до малих:

— Соню, Настю, не потрібно нічого вигадувати. Пам’ятайте, я нікому не дозволю ва ображати. — дивлюся на розгублених доньок і прошу: — А ще давайте не забігати наперед і не вигадувати. Ви краще не робіть пакостей Камілі.

— Якщо вона не почне першою, то ми не будемо, — невдоволено кидає Настя.

— От і добре.

Ці слова я сказав задля так годиться, бо знаю своїх доньок. Якщо їм щось не сподобається, то це назавжди, і тоді чекай їхньої розправи. Хоча, як вони прийняли Камілу, я ще не зрозумів. Напевно, як і вони, поки цього не вирішили. Схоже, вичікують час та чекають моменту.