Глава 24

КАМІЛА

Йду за чоловіками. Я страшенно незадоволена тим, що мені не вдалося втекти. Князь старший зловив мене у воротах і заборонив мені будь-куди йти, попросивши повернутися з ним у будинок.

Увійшовши в кабінет, присідаю на диван. Почуваю страшенну важкість у ногах.

Партнер батька прочищає горло.

— А тепер, молоді люди, поясніть мені, що відбувається?! — вимогливо просить він.

Опускаю очі і для так годиться випалюю:

— Все добре, Максиме Аркадійовичу.

— Я бачу, як добре, дитино, — фиркає він, а тоді звертається до сина: — Максиме, може, поясниш, що тут робила Сніжана? Ти вже одружений чоловік, нема чого дівок додому тягати, — він невдоволено фиркає і гримає на мене. — А ти, Каміло, куди дивишся? Те, що ця дівка була тут, — це твій прокол. Бо саме ти це дозволила.

Важко видихаю і відмахуюся.

— Сніжана не встигла сюди дійти. Я її прогнала, — пильно зиркаю з краю на Князя старшого і додаю: — Я з вашим сином бесіду вже провела. Думаю, він мене почув.

— В цьому я дуже сумніваюся, крихітко, — відмахується чоловік, а тоді, зітхнувши, по черзі міряє нас. — Гаразд, це ваше сімейне. Не буду лізти. Гадаю, ви спільну мову знайдете. По очах бачу, що вам поговорити потрібно. Тож зараз я забираю дітей, а ви поговоріть, але не баріться, теж підтягуйтеся, — він на мить змовкає, а тоді додає: — І на завтра нічого не плануйте. Ми мусимо скласти вашу шлюбну угоду.

— Навіщо? — розгублено цікавлюся, бо мене ця угода страшенно лякає.

— Так потрібно, Каміло, але це обговорюватимемо завтра. Все, не зволікайте, на вас чекатимуть усі, — наказує він та покидає кабінет.

Я теж підіймаюся. Мені хочеться покинути свого чоловіка. Він одягнений у все чорне, наче на поминки зібрався. Розумію, наш шлюб з розрахунку і все таке, але якщо він робитиме все мені на зло, я теж пасти задніх не збираюся.

— Ти ось так поїдеш? — невдоволено цікавиться Князь.

— Ні, — лиш відмахуюся.

— А в чому? — невдоволено продовжує свій допит Максим.

— Сьогодні одягнуся десь так приблизно, як твоя Сніжана. Щоб з-під сукні все було видно, коли нагинатимуся.

Максим великими очима дивиться на мене, а тоді, наблизившись, шипить:

— Навіть не смій.

Великими очима дивлюся на чоловіка й здивовано цікавлюся:

— Чому ні? Їй же он можна...

— Ти не вона, — гримає невдоволено Князь. — Ти моя дружина, а не дівка легкої поведінки, і ти маєш бути моєю візиткою, а не ходячим соромом.

Мій чоловік мене як шокував, так і здивував своєю гучною заявою. Не можу на це змовчати.

— А невже тобі соромно поруч зі Сніжаною? — мене понесло, не можу стримати емоцій. — Я б так не сказала. Ти йшов поруч з нею, тримав її за руку. За вами оглядалася й облизувалася охорона. І я щось не бачила, щоб тобі було соромно. Ти навіть дітей своїх не посоромився — притяг її сюди. Шлюбну ніч ти теж з нею провів?

— А тобі це навіть цікаво? — зривається невдоволено чоловік. — Не потрібно було вчора замикатися у спальні, то ти б знала все.

Роздратовано хмикаю і нагадую:

— Ти ж казав, наш шлюб фіктивний?!

— Фіктивний. Але він має виглядати як справжній. І ніхто навіть здогадуватися не має, що у нас щось не так, — суворо заявляє Князь.

— Кому це потрібно? — радше задля забави питаю.

— Мені потрібно, тобі потрібно! — фиркає чоловік. — Чи ти гадаєш, за твої красиві очі все вирішиться?!

Максим починає мене виводити зі себе, тому вирішую нагадати:

— Саме з тієї причини, Максиме, я вийшла за тебе заміж. І це одне, а інше — я щось не помітила, що тобі хоч щось потрібно. Ти тягаєш за собою вульгарно одягнену дівку, яку бачать всі. І це носитимуть по зубах, а від мене ще смієш чогось вимагати, — тицяю йому дулю й невдоволено кидаю: — А ось бачив?! Я одягнуся в те, що мені хочеться. І мені байдуже буде, тобі це подобатися чи ні.

Розвернувшись, покидаю кабінет, гримнувши дверима. Аж на душі легше стало. Ловлю на собі невдоволений погляд чоловіка, що проходить повз. Він, напевно, з обслуговчого персоналу, але мені байдуже. Скидаю підборіддя догори та йду до своєї кімнати.