Глава 23

МАКСИМ

Підіймаюся сходами і, увійшовши в дім, гукаю дітей. Вони з’являються у вітальні майже одразу і з невдоволеними личками зупиняються переді мною.

— Соню, Настю, чим ви незадоволені? Що не так? І навіщо ви ходили до Каміли?

— Ми тебе шукали... — бурчить Соня.

— І навіщо ця твоя Сніжана приїхала до нас? Вона нас не любить. І ми її бачити не хочемо. Ти це знаєш, — теж нахмурившись, кидає Настя.

— А за, що вас Сніжана має любити? Може, за те, що ви їй рушник замастили зеленкою, а вона потім тиждень ходила, мов Шрек?

Малі, відвернувшись, хихикають. Сам стримуюся, аби не посміхнутися, але зараз я не маю на це права.

— Це зовсім не смішно. Бо це ще не все. Коли вона приїхала до нас вдруге, ви, що зробили?

— Нічого, — відмахується Настя.

— Авжеж нічого, — гримаю я. — Напевно, це кухарка Галина їй гірчиці у каву насипала.

Дівчата переглядаються, і Соня заявляє:

— Вона сама винна, — невдоволено хмуриться донька і продовжує: — Ми чули, як ця сніжна красуня, розмовляючи телефоном, обзивала нас малими шмаркачками, а ще так упевнено розказувала комусь, що вона швидко на нас управу знайде.

— Тільки обломчик вийшов, — зловтішно додає Настя.

Я важко зітхаю. То от у чому справа. Пильно дивлюся на дітей і суворо питаю:

— То чого я іще не знаю?

— А ти у Сніжани спитай, вона тобі розкаже. Ми її здавати не збираємося.

Весь напружуюся від такої заяви дітей. Що означає — здавати вони її не будуть?

— Настю, Соню, сіли та все мені розповіли негайно, — наказую.

— Ага, вже розповіли, — фиркає зухвало Настя й кличе сестру: — Сонь, ходімо.

Настя має бойовий характер, Соня ж трохи спокійнішу вдачу, але піддається під вплив Насті.

Діти розвертаються та йдуть, чим сердять мене.

— Альо, банда! — кличу їх і суворо наказую: — Ану повернулися, я вас не відпускав!

Доньки зупиняються й оглядаються. Суворо дивлюся на них і попереджаю:

— А тепер послухайте мене. Якщо ви спробуєте схожі витівки з Камілою...

— То, що? — перебиває мене зухвало Настя.

Закочую очима. Я дуже люблю доньок. Практично ніколи не кричав на них, але, здається, я щось десь упустив із цим розлученням. Можливо, навіть сам процес розірвання шлюбу позначився на дітях, і вони стали значно дорослішими у свої роки.

— То на пів року залишитеся без телефона, комп’ютера, і вашим дозвіллям стане прочитання книг, — відповідаю на слова Насті. — Також про зустрічі з подругами зможете забути.

— Тату, якщо твоя Каміла буде так само говорити про нас, як ота сніжна красуня, то...

Настя замовкає, і я помічаю, як діти дивляться кудись повз мене.

— О, дідусь! — вигукує Соня й біжить.

Оглядаюся і завмираю. До мене наближається батько, а разом із ним Каміла.

— Добридень! Схоже, я завадив виховному процесу, — посміхається він і, прикипівши пильним поглядом до мене, просить: — Але перенесіть це на завтра, бо сьогодні нас чекає продовження святкування. — Близнята тішаться, а батько продовжує: — Іще, Максе, ти чому дружину відпустив? Чи ти сам збираєшся їхати у ресторан?

Спантеличено дивлюся на батька. Я не планував продовження святкування. З мене вчора було забагато. Але перечити батькові не стану. Він давно хотів, аби я взяв за дружину доньку Лукаша. Тому для нього це свято, а для мене радше ділова угода. А ще я маю надію, що Каміла знайде підхід до моїх доньок. Їм мати потрібна.

На запитання батька мовчу, пильно дивлячись на Камілу. Міряю її поглядом і про себе відзначаю, що вона таки не тільки симпатична, але ще й нереальна красуня. Але одразу ловлю себе на тому, що Соломія теж у мене була моделлю і, що? З неї картини можна писати, але по життю вона ще те стерво.

Тепер мені б хотілося не тільки красиву дружину, а в першу чергу чуйну, добру. Але де її взяти, як кругом одні пафосні кралі — холодні, байдужі та закохані в себе.

— Максе, не стовбич! — гримає батько. — Досить милуватися своєю дружиною. Забирай її та йдіть одягатися, — він, обіймаючи внучок, звертається до них: — А ви, мої красуньки, чому іще тут? Біжіть одягатися, зараз поїдемо.

Доньки з писком біжать на другий поверх, а батько просить:

— А з вами, діти, я хотів би поговорити окремо.

Ловлю на собі розгублений погляд Каміли, зітхаю і, глянувши на батька, питаю:

— Що вже?

— Так, вже. Це займе кілька хвилин.

— Тоді ходімо в кабінет.

Навіть цікаво, про, що буде ця розмова. Невже батько вирішив мене лічити при моїй новоспеченій дружині? Тільки цього не вистачало.