Глава 21

КАМІЛА 

Виходжу з будинку і, зупинившись на сходах, застигаю. До будинку наближається Максим, ведучи за руку Сніжану. Всередині мене все перевертається. Закипаю за секунду. Він взагалі бовдур чи прикидається?

Та-а-а-к, тепер моя втеча відміняється, схоже, намальовується великий скандал. І я його організую красиво.

Пильно дивлюся на парочку, яка навіть не помітила мене. Білявка не змовкає, а Князь — чи то уважно слухає її, чи замислений. Розібрати не можу. Але зараз йому буде не до його сніжинки. Пильно дивлюся на чоловіка. А він, зробивши іще крок, завмирає й, помітивши мене, зупиняється. Він аж на обличчі змінився, пильно дивлячись на мене.

Закладаю руки на грудях і теж відверто дивлюся в його нахабні, красиві, темно-сині очі.

— Каміло, щось трапилося? — невпевнено питає він.

— Що це? — киваю поглядом в бік білявки.

Князь переводить погляд на неї, вона теж великими очима дивиться на нього.

— Каміло, що це за претензії? Ти ж знаєш, у нас...

Він замовкає, а я одразу хапаюся за його слова.

— Те, що у нас, не дає тобі права приводити в наш дім коханку. На це все дивляться твої діти... Ти про них подумав?

— Мааааксік! — кліпає нарощеними віями білявка. — Скажи щось їй. Що вона знову починає? Я через неї на весіллі не була. А я, між іншим, хотіла бути на твоєму весіллі.

Великими очима дивлюся на білявку. Вона справді наївна, чи теж лиш прикидається дурненькою?

— Каміло, все, досить! — гримає на мене Князь. — Ми зі Сніжаною...

— Ви зі Сніжаною повернулися й пішли геть звідси, — роздратовано наказую. — І не смій більше тягти це чудо у наш дім. Бо якщо вона зараз же не піде, то піду я. І завтра одразу подам на розлучення. Чи ти думаєш, я терпітиму твоє нахабство?

Чоловік примружується і невдоволено зиркає на мене.

— Каміло, це мій дім, і годі тут качати свої права. Ти...

— Я тебе почула, Князь. Твій дім — от і живи у ньому зі своєю сніжинкою. А я цієї розпусти терпіти не буду. І мій чоловік, який би не був, водити коханок у наш дім не буде. А я не буду мовчки на це дивитися...

Ховаю руки у кишені хутряної жилетки і подаюся зі сходів.

— Каміло!

Гримає мій чоловік, та я йду, наче не чую. Я не жартувала. Я не допущу, аби ця білявка перебувала у цьому домі. Ще не вистачало, аби з мене ворони сміялися.

— Каміло, негайно повернися! — реве Князь.

Я ж навіть не думаю зупинятися. Мені по барабану, якими будуть наслідки, я не дозволю принижувати себе — і крапка.

Чую позаду себе незрозумілий шум, а вже за мить на моїй руці вище ліктя замикається сильна рука чоловіка.

— Каміло! Досить закочувати істерики! — невдоволено шипить він. — Негайно повертайся до будинку, нам поговорити потрібно.

Висмикую свою руку і суворо наказую:

— Максиме, у тебе проблеми із слухом? — розлючено перепитую. — Або вона, або я.

Невдоволено заглядаю в темні від злості очі. Кліпаю, коли чоловік шипить:

— Каміло?!

— Не смій підіймати на мене голос, коханий! — теж фиркаю наказовим тоном у відповідь. — Ти не маєш жодного права на це. А я у цьому домі залишуся лише у тому випадку, якщо твоя коханка більше жодного разу не переступить його поріг. Бо інакше мене тут не чекай. Так зрозуміло?

— Каміло, ти не можеш диктувати мені умови... — невдоволено шипить Князь.

— Ти помиляєшся, солоденький! — з іронією кидаю на його слова та зухвало додаю: — Я себе на смітнику не знайшла, аби терпіти твої нездорові витівки. Або ти маєш до мене повагу, або — досвідос.

Розвернувшись, йду до воріт. Мене це все дістало. Здається, цей мужчинчик іще не зрозумів, що зі мною краще домовлятися.

— Каміло, зачекай! — холодно наказує Князь і одразу звертається до білявки: — Сніжано, тобі краще поїхати...

— Чому? Чому я повинна їхати? Я не хочу. Я хочу бути з тобою... — скиглить, мов мала дитина, дівка, чим мене дратує.

Вона поводиться, мов у дитсадку. І я згадую вислів свого тата: «Хитрі жінки — кажуть: хмарка плаче, мені її шкода, — і мають все: любов, повагу, кохання, а розумні, мало того, що працюють у поті чола, то ще ніхто не цінить». Напевно, це правда, — розумна жінка знає, коли їй бути дурепою. Але, на жаль, це не про мене. Бо потрібно бути не тільки розумною, а ще й хитрою. Десь змовчати, десь закрити очі, а я маю свої принципи. І поступатися їм не збираюся.

Вирішую зачекати, але якщо Князь не спровадить Сніжану, я таки піду. Цей чоловік має розуміти здорові межі, бо, в іншому випадку, нам справді краще розійтися зараз.