Глава 20

КАМІЛА

Важко видихаю й підіймаюся. Мені потрібно терміново в душ. З планування спальні розумію, що санвузла тут немає. Тож мені потрібно шукати загальний. Але я ж не можу бродити коридорами, загорнута у плед. Подаюся до приліжкової тумби, де лежить мій телефон. Хапаю гаджет у надії зателефонувати татові, але мене чекає розчарування — телефон розрядився, навіть не вмикається. Присідаю на ліжко і важко видихаю. Голова болить від недосипу. Все дратує, і просто хочеться спати.

Тільки налаштувалася впасти на подушку, як знову стукають у двері. Зітхаю та дозволяю увійти.

Чомусь думала, що це знову близнята, але у спальню увійшла покоївка.

— Доброго ранку, Каміло Ярославівно! Вам щойно привезли речі з дому. Куди їх? — спокійним тоном цікавиться дівчина у синій уніформі.

— Сюди, будь ласка, — тихо прошу, а тоді, нервово ковтнувши, оглядаюся за дівчиною. — Я перепрошую, як я можу до вас звертатися?

— Ліна, — сором’язливо відповідає дівчина.

— Ліно, а ви не знаєте, де Максим Максимович? Його щойно близнята шукали!

Дівчина великими очима дивиться на мене.

— А, що вони вже й у вас були?

— Так. От тільки перед вами пішли, — зізнаюся.

— Ви не хвилюйтеся, Каміло Ярославівно. Няньки вже забрали дівчат, і вони більше не потурбують вас.

— Няньки?! — здивовано перепитую. — Вони ж завеликі для няньок... — спантеличено додаю, бо нічого не можу второпати.

Покоївка лише важко зітхає та тихо зізнається:

— Няньки для близнят — це розпорядження Максима Максимовича. Дівчатам уже по десять років минуло, але вони дуже капризні і мають складні характери. І оскільки сам наш господар має мало часу для виховання дітей, то цим займаються няні.

Ну звісно. Добре, що в татуся час на Сніжану завжди є.

— Але...

Маю цілу низку запитань і хочу їх поставити, та покоївка перебиває мене.

— Каміло Ярославівно, вибачте, більше не можу нічого вам сказати. Мене можуть звільнити. Я краще піду та попрошу, щоб ваші валізи принесли сюди.

Дівчина покидає мою кімнату, а я, піднявшись, йду до вікна, за яким яскравий погожий осінній день. Маю лише одне бажання — сісти в авто і поїхати в таку глухомань, де немає зв’язку і навіть дикі тварини не шастають. Тільки телефон таки потрібно зарядити.

Зараз я з усім впораюся, і доки Князя нема, поїду звідси, куди очі бачать. І побуду наодинці — заліковуватиму свої рани.

Тільки повернулася покоївка — одразу прошу пошукати її зарядний пристрій до мого телефона. Викликаю собі таксі з телефону покоївки, яке має приїхати через пів години.

Ліна швидко виконала моє прохання, і доки розкладала мої речі у шафу, я подалася у санвузол, що знаходиться зовсім поруч з моєю спальнею.

Перебуваю у ступорі, бо ж не те, що заміж вийшла невідомо за кого, то ще й виявляється — стала мачухою. Оце так пригод нашукала на свою голову. Але, може, тепер хоч батько нервувати не буде. А мені, що переживати?! Мій шлюб фіктивний. А діти?! Це ж не мої діти, то, що мені хвилюватися. У них точно є мама. Напевно, саме тому вони хитромудро натякнули мені, що я типу відьма! Ну і нехай. Мені резону нема з ними йти на контакт. Дівчат двоє, тож домовитися точно буде складно, бо якби одна, то швидше б пішла на контакт. Але мені це не треба. Тож можна видихнути. Князь повіявся невідомо куди, от і я поїду, відпочину.

Подруг не хочу турбувати. Вони вже вчора ввечері ледь живі були. Тож після двох безсонних ночей — геть замордовані. Нехай відпочивають. Ще зустрінемось.

Вимившись і переодягнувшись у недовгу в’язану сукню кольору марсала, одягаю тілесні колготи та взуваю білі чоботи. Серед речей знайшла хутряну білу жилетку. Поверх сукні одягаю її. Вкладаю довгі локони на один бік і, схопивши телефон, покидаю свою спальню у практично чужому домі.

Сподіваюся, мене за ворота випустять. Я ж тут не утриманка.