Глава 19

КАМІЛА

Мене розбудив стукіт у двері. Неохоче підіймаюся і кутаюся у плед. Ще так хочеться спати, але, схоже, комусь не спиться. І якщо це Князь, то зараз піде звідси ще швидше, ніж прийшов сюди. Сьогодні вихідний, тож не варто мене турбувати. Підійшовши до дверей, питаю:

— Хто там?

Але у відповідь — тиша. Видихаю і прочиняю двері. Мене одразу охоплює здивування, бо на мене дивляться дві пари сірих очей. Переді мною стоять дві практично однакові дівчинки років десяти. Я здалеку бачила їх учора на весіллі. Вони наче точна копія одна одної. Дівчатка надто серйозно дивляться на мене, і кожна обіймає невеличкого плюшевого ведмедика. В їхніх очах — неприховане невдоволення.

— Добрий ранок! — вітається одна із них.

— Добрий! — розгублено відповідаю.

Спантеличено дивлюся на дітей і збагнути не можу, що вони тут роблять. Почуваюся розгублено через те, що замотана у плед, а ще цікаво, чому ці діти прийшли до мене.

— А де тато? — нахмурено питає інша дівчинка.

Я загнана у глухий кут таким питанням. Розумію, що, швидше за все, діти щось наплутали.

— Мої хороші, я не знаю, де ваш тато.

— Тобто ти не знаєш? — невдоволено перепитує одна з дівчат. — Вчора ти стала дружиною нашого тата, тож не треба прикидатися, що ти не знаєш, де тато. Він, мабуть, іще спить, а ти нам очі замилюєш. Ану негайно впусти нас у кімнату.

Набираю повні легені повітря і відступаю, аби діти змогли увійти та переконатися, що вони мене з кимось переплутали.

Увійшовши у спальню, малі переглядаються і знову прикипають відвертими поглядами до мене.

— Якщо тато не з тобою, то де він? — знову допитується одна з дівчаток.

Дівчатка ідентичні, тому відрізнити їх не можу. Дивлюся на них і запевняю:

— Я не знаю, де ваш тато, і переконана, його тут точно не було.

— Як це не було? А де він тоді? — знову звучить невдоволення.

Я важко зітхаю і переконливо кидаю:

— Діти, я не знаю, де ваш тато, — обернувшись, іду до ліжка і прошу: — А зараз покиньте мою кімнату...

— Ми не підемо, доки ти не скажеш, де наш тато, — капризно заявляє одна з дівчаток.

Я важко зітхаю, бо не можу зрозуміти — це пранк такий чи таки непорозуміння?

— Я не знаю вашого тата, — відмахуюся.

— Ти брехуха, — заявляє одна дівчинка. — Ти вчора вийшла заміж за нашого тата, а сьогодні прикидаєшся...

— Наш тато — Максим Князь, — додає інша дівчинка. — І ти тепер нам типу мачуха. Мабуть, правду кажуть, мачухи — злі відьми...

У мене аж у горлі перемкнуло від цієї звістки, а висловлювання дітей увело у ступор. Але повірити у почуте складно. Швидше за все, це племінниці Князя, які вирішили в такий спосіб розважитися. Бо в те, що ці дві красуні сказали правду — не вірю. Якби це було правдою, то Князь обов’язково нас би познайомив іще вчора. Чи, може, ні?

Великими очима дивлюся на дівчат. Не знаю, що їм сказати і як бути. Якщо ці діти сказали правду, то як це розуміти? Чому Князь не познайомив нас учора? Уже нічого зрозуміти не можу. Перехоплюю подих і, зиркнувши на дівчат, холодно кидаю:

— Якщо Максим Князь — ваш тато, тоді ви повинні мати його номер телефону. Тож зателефонуйте йому і знатимете, де він.

Малі мовчки переглядаються й, розвернувшись, покидають мою спальню.

Проводжаю їх поглядом і, коли за ними зачиняються двері, сама у себе питаю:

— А, що це щойно було? Невже це справді діти Князя?