Глава 18

КАМІЛА

Відкриваю очі від того, що мене хтось бере на руки. Страх огортає тіло. З просоння не можу збагнути, де я, і що відбувається.

— Відпустіть, — прошу зірваним та ще сонним голосом.

— Серденько, ти боса, тож потерпи, — просить чоловічий голос.

Кілька разів кліпнувши, я повільно повертаюся у реальність. Важко зітхаю, мружачись від яскравого освітлення. Ну і навіщо він мене розбудив? Краще б я спала.

Коли опиняємося у будинку, я тихо прошу:

— Максиме, відпусти! Не потрібно носити мене на руках. Я можу йти сама.

Та чоловік іде мовчки, наче не чує. Але, зробивши ще декілька кроків, таки відпускає мене. Мої ноги опиняються на килимі з високим, але холодним ворсом. Здригаюся від прохолоди й обіймаю себе руками. Підіймаю погляд на чоловіка, а він надто пильно дивиться на мене. Знайшов час роздивлятися мене! Обурююся в душі.

— Максиме, де моя кімната? — сухо цікавлюся вголос.

— На першому поверсі, праворуч від сходів. Ти можеш обрати будь-яку кімнату, а от на другому...

— Я оберу на першому, — перебиваю чоловіка і, розвернувшись, іду у вказаний ним бік.

— Серденько, може, допомогти? — лунає мені у спину запитання, але я йду, не обертаючись.

— Спасибі, я сама впораюся, — відмахуюся. Ще не вистачало, аби ти вештався за мною. Досить, що я ціле весілля з тобою провела.

— Впевнена? — не відстає Князь, та я йду, наче не чую.

Вперто не хочу, аби він був поруч. Наш шлюб фіктивний, тож нема чого за мною ходити.

Вмикаю світло у коридорі та йду до його кінця. Я хочу кімнату подалі від усіх. У найвіддаленішому кутку будинку. Щоб ніхто не заважав, не діставав та не турбував.

Дійшовши до середини коридору босоніж, я зупиняюся, бо чітко чую кроки позаду. Озираюся й, примружившись, невдоволено питаю:

— А ти чого за мною йдеш за мною? Я ж сказала — сама впораюся.

— Хочу подивитися, яку кімнату ти обереш, — зупинившись поруч, зухвало заявляє мій чоловік.

— А не забагато ти хочеш, солоденький! — роздратовано фиркаю. — Вже пізно, я втомилася і хочу спати.

Князь усміхається на всі тридцять два і з іронією заявляє:

— Серденько, а як же шлюбна ніч?

Я звужую зіниці й, відступивши від чоловіка, нагадую:

— Послухай, коханий, ти при розумі? Бо бачу, у тебе болти зрізало конкретно. Ти сказав, що наш шлюб...

Не встигаю договорити, бо моментально опиняюся в міцних обіймах чоловіка, а його вуста накривають мої губи. І тепер мені по-справжньому страшно. Не знаю, що думати, але миттєво відштовхую чоловіка від себе й, відступивши ще далі, зриваюся невдоволенням.

— Каміло, не смій вимовляти це слово в цьому домі, — суворо наказує Князь і, зробивши крок, бере мене під руку та веде коридором. — Обирай спальню, — наказує.

— Відпусти! — наказую і зупиняюся. Висмикую свою руку й відступаю від чоловіка. — Я все оберу без тебе. Я втомилася, тож поговоримо, коли я відпочину.

Розвернувшись, іду у кінець коридору.

— Каміло, своєю поведінкою ти штовхаєш мене піти наліво просто в шлюбну ніч, — з іронією кидає Князь. — Аби потім не плакала...

Та я не зважаю на ці слова. Вони скидаються на провокацію. Продовжую йти в кінець коридору, бо саме там хочу спальню. Прочиняю двері ліворуч і входжу в кімнату. Увімкнувши світло, замикаю двері й видихаю. Нарешті благословенна тиша.

Відпираюся від дверей і, послабивши шнурки на корсеті, я буквально вислизаю з сукні. Відчуваю полегшення й падаю у ліжко, вкрившись пледом. Навіть не віриться, що нарешті моє весілля закінчилося. Вже не дуже хвилює, що буде завтра, бо втома буквально повалила мене у сон.