Глава 17

КАМІЛА

Допивши своє лате, просто сиджу. Мандраж пройшов, і стало якось байдуже до всього. Я справді розслабилася. Князь — мій фіктивний чоловік, тож можна видихнути, а з усім іншим, я переконана, я впораюся. А якщо треба буде, то відстоюватиму свої права. Хай цей панич не розслабляється, бо хоч ми і фіктивна пара, є загальні правила поведінки, і хоче мій чоловік того чи ні — він їх дотримуватиметься.

Дивлюся на своїх подруг, що танцюють зі своїми коханими, а в голові звучать їхні розповіді щодо того Дмитра та мого уже чоловіка. Коли Ірен вибігла в кімнату до нас з батьком, вона хотіла сказати мені, що біля вівтаря мене чекає не дідусь, а молодий чоловік, якого вони з Вікою вчора бачили у нічному клубі після того, як я пішла. А ще хотіла сказати, що поруч із ним знаходиться той самий тип, що чіплявся до мене. Напевно, якби я дозволила своїй подрузі це сказати, то не знаю, чи зараз була б тут.

Я вже нічого не знаю напевно. І зараз найбільше хочу, аби це весілля якомога швидше закінчилося. Щоб не потрібно було триматися з цим Максимом за руки, щоб не чути оте «гірко» та не бачити гостей.

Розумію, що навіть при тому, що наш шлюб фіктивний, нам із Князем потрібно владнати та узгодити чимало питань.

Пильно зиркаю на свого чоловіка. Мені важко сказати, що я відчуваю до нього. Неприязнь наче відсутня, хоча й симпатії нема, що вже дуже добре. Але все одно хочу хоч на мить залишитися наодинці.

— Я зараз повернусь, — ставлю перед фактом свого чоловіка.

— Ти куди? — спантеличено цікавиться він. — Нам потрібно всюди бути разом, аби не викликати підозри.

— Я до вбиральні можу дійти сама, — відмахуюся та підіймаюся.

— Не можеш, — теж зухвало ставить мене перед фактом Максим і теж підіймається.

Закочую очима й зітхаю. Ну от навіщо за мною тягтися, мов хвостові? Але мовчу. Хай робить, що хоче, аби не сильно діставав. Звісно, я сподівалася просто побути якнайдалі від нього, але що вдієш.

Встигаємо зробити кілька кроків, як мого чоловіка кличе його батько. І я одразу використовую ситуацію на свою користь.

Прошмигнувши до вбиральні, просто стою у вікні. Хочеться тиші та спокою, а весілля ж тільки почалося.

Трохи постоявши, таки повертаюся, і мене дивує те, що я бачу. Поруч із моїм чоловіком крутяться двоє дівчаток, десь приблизно років десяти. Коли наші погляди з чоловіком зустрічаються, він каже щось малим та поспіхом йде до мене. Мені так і кортіло запитати, чиї це діти, але Князь запрошує мене на танець. Це мене дивує, але ж відмовити не можу, бо на нас усі дивляться.

Розваги, застілля та танці тягнулися до пізньої ночі. Мені довелося пережити танець із татом та зняття фати, і ще танець із нею. А час, наче на зло, тягнувся нескінченно довго.

І видихнула я, коли тамада нарешті завершив весілля.

У мене вже ноги гудуть від високих підборів. Сил нема зовсім. Хочу в душ і впасти у ліжко.

Прощаємося з батьками, і Максим, взявши мене за руку, веде зі закладу.

— Куди ти мене ведеш? — у півтону цікавлюся.

— Ми їдемо додому, — відмахується надто холодно він.

— Додому куди? — сонно уточнюю.

— До нашого дому.

Зрозуміло. Додому так додому. Я вже навіть у душ не хочу — просто отак, як є, впаду в ліжко, тільки взуття зніму. Лиш би ніхто не чіпав.

Сівши в машину, знімаю взуття й зручно вмощуюся на сидінні. Повіки опускаються самі. Маю єдине бажання — притулитися до подушки та заснути. А завтрашнього ранку прокинутися, і щоб у нас із татом не було жодних проблем, не було цього весілля та Князя поруч заодно.

Засинаючи, розумію, що це марево, але мені так цього хочеться.

Максим ще щось говорить, але я настільки втомлена, що не тільки не чую його, а й реагувати належно не можу на його слова — просто сплю.