Глава 13

КАМІЛА

Напружуюся, коли кількахвилинну тишу порушують кроки мого чоловіка, що наближаються. Напевно, зараз читатиме мені моралі. Що ж, послухаю. На щастя, я не одна вважаю, що ця його Сніжана — це перебір.

Моє тіло збивається у грудку, коли він зупиняється у мене за спиною. Він мовчить, а моє серце зрадницьки барабанить у грудях, але я не обертатимуся до нього.

— Каміло, ходімо.

Я мить стою розгублено, дивлячись у вікно, за яким небо затягли темні хмари, і від цього на вулиці темно. Подекуди уже загорілися ліхтарі.

Я солідно нервую, але, набравши повні легені повітря, таки обертаюся.

— Максиме, скажи, ти з нами обома збирався повертатися до гостей?

Він примружується, пильно дивлячись на мене, і холодно кидає:

— Сніжану, на відміну від тебе, знають усі мої друзі...

Оце так відповідь. Сказати, що я шокована, — це нічого не сказати. Набираю повні легені повітря та обіймаю себе руками.

— Солоденький, ти, здається, дещо поплутав... Якщо твою Сніжану знають усі, то чому у весільній сукні я? Чому ти за дружину взяв мене?

— Бо так потрібно! — холодно відмахується Князь.

Я хмикаю. Схоже, в мене починається істерика. Не можу стерпіти цього нахабства.

— Мені так не потрібно. Тож наш шлюб ми анулюємо... А ти біжи, наздожени свою Сніжинку, доки не поїхала.

Оминаю чоловіка та йду до виходу з коридору. Не знаю, що роблю, але залишатися тут бажання не маю. Помилку я вже зробила, але це не страшно — виправлю.

Встигаю дійти до середини коридора, як переді мною з’являється Князь. Перегородивши мені дорогу, він не дає пройти.

— Воу! Воу, серденько! Ти куди зібралася? Ти вже моя дружина і нікуди не підеш... — з насмішкою кидає він. — Ти вже сказала мені «Так», і дороги назад нема. Ми тепер сім’я.

Закладаю руки на грудях і, невдоволено хмикнувши, нагадую:

— Фіктивна.

— Байдуже, але ми сім’я. Тож годі показувати характер! — суворо наказує він і простягає мені руку. — Давай руку і ходімо до гостей.

Ховаю руки за спину і відступаю. Цей мужик мене розлютив. Своєю відповіддю щодо Сніжани. Не можу заспокоїтися, а ще виявляється, я характер показую. Постривай, любчику, ти ще мого характеру не бачив. Міряю чолов’ягу з ніг до голови і роздратовано фиркаю.

— А знаєш, я дурницю зробила, що зачепила твою дівку тут. Потрібно було зробити це у залі, перед усіма. Ото люди мали б на що глянути. Гадаю, таке шоу їм би зайшло. І наше весілля набрало б галасу та розголосу.

— Ти зараз серйозно? — низьким голосом перепитує Князь.

Мені здалося, він злякався. То, може, потрібно бути неадекватною, аби тримати його на короткому поводі. Тому на його запитання байдуже відмахуюся:

— Цілком серйозно. Мені не до жартів.

— Послухай, Каміло, ти адекватна? — роздратовано шипить Князь, зі злістю заглядаючи мені в очі.

— А ти? — теж невдоволено питаю. — Це скільки розуму потрібно мати, аби притягти на власне весілля коханку?! І скільки зневаги потрібно мати до своєї дружини, навіть фіктивної?

Князь хмикає і, зневажливо змірявши мене, кидає:

— Ти сама у всьому винна. Ти ж відмовилася бачитися зі мною до весілля, тож...

— І добре зробила, — перебиваю його й додаю. — Нам і не потрібно було бачитися. Я наче відчувала, що наш шлюб буде фіктивним. Але, перепрошую, солоденький, як бачиш, сьогодні я свого колишнього не привела...

— Діти, ви ще довго? — гукає нас батько Максима.

— Ні! — відмахується його син, пильно дивлячись у мої очі, і крізь зуби цідить: — Каміло, досить! Мізки виноситимеш мені завтра, а сьогодні...

— Я не збираюся виносити тобі мізки. Тільки бачитися зі своєю Сніжинкою будеш так, аби ніхто не бачив, бо інакше пошкодуєш, що на світ народився... — він єхидно посміхається на мої слова, і мене це ще більше злить. — Що ти либишся?! Це не ревність, дурненький, це любов до себе. Я страшенно закохана в себе і кривдити та зневажати себе не дозволю нікому.

— Ходім уже, моя закохана, — з іронією кидає мій чоловік.

— Це ще не все! — капризно заявляю і додаю: — І мене не цілувати.

— А якщо будуть кричати «Гірко»? — знову з насмішкою питає мій чоловік.

— То будеш кривитися.

Фиркаю й хочу оминути чоловіка, та він, схопивши мене за талію і притягнувши до себе, відверто дивиться на мене.

— Серденько, а ти запальна. Мені подобається... Але змушений тебе розчарувати — цілуватися нам таки доведеться насправді.

Вирватися не можу, тому на його заяву лише розлючено кидаю:

— Не ображайся, якщо мене знудить.

Князь невдоволено фиркає і, взявши мене за руку, веде до виходу. Мушу йти за ним, бо розумію, що запрошені гості не винні, що я зробила фатальну помилку, і сьогодні ця гра на публіку мусить бути. Але щодо поцілунків — я точно поступатися не буду. Тепер це для мене принципово.