Глава 12

КАМІЛА

— Донечко, щось не так? — цікавиться заклопотано тато.

Кліпаю і видавлюю посмішку.

— Все добре, тату. Не хвилюйся, — на мить закушую губу і таки вирішую зізнатися. — Річ у тім... — замовкаю і вже за мить продовжую: — Просто всі мені твердили, що я виходжу заміж за дідуся, а тут он який красень, — знову вимушено посміхаюся, переконливо додаючи: — Неочікувано та справді приємно.

Батько з недовірою дивиться на мене. Він добре знає, коли я обманюю. Сподіваюся, зараз він повірить у мою брехню.

Ми обоє кліпаємо, бо у тата дзвонить телефон, і доки він виймає його, я киваю:

— Тату, я піду.

— Іди, — лиш видихає він та знімає слухавку.

Виходжу у коридор і знову торопію, бо мій чоловік стоїть біля вікна, а в обіймах тримає Сніжану. Ні, я все розумію — наш шлюб фіктивний, але це вже перебір. Мене накрило з такою силою, що не зупинить ніхто. На тумбі стоїть тонка висока ваза з гілкою фіолетової гортензії, і я прямую до неї. За секунду кладу квітку на тумбу і, схопивши вазу, роблю два кроки до цієї парочки. Вода з вази вся опинилася на Сніжані, яка починає верещати, а я, поставивши вазу на тумбу, хапаю її за волосся та тягну від Князя.

— Пішла геть звідси! — шиплю їй на вухо. Вона гукає мого чоловіка, та я не зважаю. — Тобі тут ніхто не допоможе. Зібрала свої манатки — і за секунду, щоб у цьому приміщенні тебе не було!

Здригаюся, коли несподівано опиняюся в обіймах Князя, який спокійним тоном наказує:

— Каміло, відпусти її!

Цей наказ розлютив мене ще більше. Відпускаю дівку і, обернувшись до Князя обличчям, хапаю його за краватку-метелика, яка одразу залишається в моїх руках. Та мене це не зупиняє. З тією ж краваткою в руці хапаю полу піджака і змушую чоловіка нахилитися. Незважаючи на сльози білявки, шиплю йому в обличчя:

— Послухай, солоденький, ти можеш вештатися зі своєю протеже в лісі, але не на людях, бо інакше веселе та скандальне життя я тобі гарантую. На людях я твоя дружина, тож май повагу. І зараз же забери цю припинду звідси, бо інакше піду я. Мені не потрібен чоловік, який буде зневажати мене в перший же день весілля... — заглядаю в його очі й зірвано перепитую: — Зрозумів?!

Великі темно-сині очі невдоволено дивляться на мене, а я відпускаю полу його піджака і, взявши його велику руку, кладу в неї краватку, яку зірвала. Оминувши чоловіка, зупиняюся біля вікна. Позаду лебедить Сніжана, але мене це ані трохи не хвилює. Мені не соромно за свій вчинок. Звісно, трохи шкода дівку, але вона мала розуміти, що її чекає, коли поперлася з Князем. Чи, може, вона гадала, що я буду невинно кліпати очима? Не на ту натрапила.

— Що тут відбувається? — раптом чую чоловічий невдоволений голос.

— І справді, що за галас? — теж допитується мій тато. — По телефону неможливо поговорити...

— Ваша невістка ненормальна! — шморгаючи носом, жаліється Сніжана. — Облила мене водою, за коси смикала. Вона...

— Правильно зробила, — гримає незнайомий мені чоловічий голос. — Мій син тепер одружений, і нема тобі чого вшиватися біля нього.

— Але, Максиме Аркадійовичу, я люблю вашого сина...

Хтось важко зітхає. І знову чути невдоволення незнайомця:

— Не дратуй, Сніжано, ти любиш його гроші, тож забирайся звідси, доки охорона тебе не викинула. Не псуй нам свято. Тобі пора, ти тут зайва!

Тепер зрозуміло це батько мого чоловіка.

— Максік! — жалібно звертається до мого чоловіка Сніжана. — Зроби щось!

— Ти все чула. Тобі справді пора, — відмахується він.

— Макс, ти офігів! — репетує білявка. — Я звідси нікуди не піду!

— Підеш! Бо якщо не підеш зараз, то я викину тебе зі свого життя назавжди! — волає Князь молодший.

— Ходімо, дитино, проведу, — раптом зголошується незнайомець. — Тут тобі не місце. Ярославе Семеновичу, ходімо, допоможеш, — кличе він мого батька, а тоді звертається до сина: — А ти, Максиме, перепроси дружину і веди її до гостей. На вас уже всі зачекалися.

Крики та галас віддаляються, хоча ще чути, як плаче Сніжана. Але ці сльози — радше гра на публіку. Бо я при всьому діяла обережно. Зрештою, у тому, що дівка тут, винен мій чоловік.

Я дещо спантеличена. Не чекала, що його батько стане на мою сторону. Звісно, це ще нічого не означає, але зараз мені від цього приємно. Це своєрідна підтримка.