Глава 9

КАМІЛА

На щастя, всю дорогу ми їхали мовчки. Я просто дивлюся у вікно, піднявши тоноване скло, а мій типу чоловік щось тицяє у телефоні. Добре, що мене не займає, до всього решти мені байдуже.

Коли приїхали до Маріїнського парку, він зловив мою руку і суворо глянув на мене.

— Зараз у нас відбудеться фотосесія. Тож поводься гідно і без фокусів. Чим швидше закінчимо тут, тим швидше повернемося до гостей.

Я лише відверто та невдоволено дивлюся в очі свого чоловіка і просто мовчу. Та мені якось байдуже, коли ми повернемося до гостей. Мовчки висмикнувши свою руку, прочиняю дверцята авто. Сподіваюся, він уже зрозумів, що я слухати його не збираюся.

Тільки встигаю вийти з машини та розправити сукню, як Максим уже стоїть поруч.

— Ходімо, — сухо кидає він та веде мене у парк.

У цьому парку є спеціальна фотозона з красивими декораціями. Я давно хотіла тут фотосесію, але не за таких обставин і не з цим чоловіком. Можливо, колись зроблю омріяну фотосесію, але одна — і для себе красивої.

Знову йдемо мовчки. Мене це цілком влаштовує. Бо, судячи з поведінки цього чоловіка, він налаштований щодо мене негативно. Що ж, його чекає розчарування, якщо він думає, що я буду покірною дівчинкою. Мені не шістнадцять, і вже дещо таки бачила в житті, і багато чого розумію.

Нас чекає фотограф і одразу попереджає, що часу у нього мало. Тож ми маємо вкластися у заплановану годину.

Він дає нам настанови посміхатися, позувати, обійматися, цілуватися і проявляти ніжність.

Ага, дивіться, бо я вже схилила голову і все виконую.

Позуємо для камери, але мене верне від парфумів мого чоловіка. А фотограф, мов ненормальний, наказує посміхатися. Я ж не можу. Мені реально погано, я перенервувала і тепер відчуваю дискомфорт у шлунку.

Вже Максим починає психувати і нарешті зривається.

— Каміло, невже так важко просто посміхнутися?

— Важко, коли тебе нудить, — відмахуюся.

— Від чого тебе нудить? — переходить на крик він.

— Від тебе...

Лише виплюнувши це, я зрозуміла, що сказала ці слова вголос. Великими очима дивлюся на свого чоловіка. Схоже, він шокований, бо точно не чекав на щось схоже від мене. Зітхнувши, розвертаюся, аби піти, та він ловить мене за руку і змушує зупинитися. Я здивована, адже він торкається мене м’яко, без агресії. Розгублено заглядаю в його очі.

— Серденько, ну досить вередувати. Просто декілька посмішок на камеру...

Обережно забираю свою руку з гарячої руки чоловіка і, відступивши, обіймаю себе руками.

— І не проси. Я не вдаватиму щасливу наречену і не гратиму на публіку, я не акторка. Тож не муч ані мене, ані фотографа.

— Каміло, всього одне фото?! — уже просить мене чоловік.

Я лиш не погоджуючись киваю головою та, обернувшись, йду на вихід із парку.

— Зачекай мене, зараз підемо разом, — раптом кличе мене Максим.

Зупиняюся і, не обертаючись, чекаю його. Цікаво, зараз у машині він читатиме нотації? Але хай тільки спробує. Я за словом у кишеню не полізу. Він перший почав своє оздоблення, тож я ображати себе не дозволю. Я погодилася стати йому дружиною, а не дівчинкою на побігеньках чи покірною рабою, на яку можна накричати. Але з усім цим я розберуся. Я навчу цього нахабного красеня поважати мене, та для початку потрібно з’ясувати, хто він.

— Каміло!

Здригаюся від несподіванки, підіймаю погляд на чоловіка. Замислившись, я навіть не почула, як він підійшов. Але це не дивно, бо тут галас та повно люду. Максим простягає мені руку і просить:

— Ходімо!

Ховаю руки за спину і вперто кидаю:

— Нам не обов’язково йти за руки...

— Обов’язково. Ти, як і я, відома особистість, тож годі капризувати. Давай руки і підемо. Ми ж молодята... Якщо будемо йти на дистанції, нас навіть пересічні перехожі не зрозуміють.

Ще мить вагаюся і таки кладу свою прохолодну руку в гарячу долоню чоловіка, яка одразу стискається на моїй руці. Дивні відчуття охоплюють мене. У житті ще не доводилося йти за руку з практично чужим чоловіком. У голові кружляє рій думок. Тисячі запитань, але чоловік поруч мовчить, і мені не хочеться порушувати тишу.