Глава 8

КАМІЛА

Моє серце зрадницьки гупотить у грудях, здається, його стукіт чує весь зал. Стискаю всі свої емоції в кулак. Я повинна не видати себе. Жодна жива душа не має навіть здогадуватися, що свого нареченого я бачу вперше.

Здригаюся, коли моїх вуст торкаються гарячі губи чоловіка.

Машинально прикриваю наші обличчя фатою. Я гадала, мій чоловік не буде цілуватися з незнайомкою, але, схоже, він налаштований на цей поцілунок рішуче. Я ж не можу розслабитися і відповісти не можу.

З полегшенням видихаю, коли наш поцілунок нарешті закінчився.

Ловлю на собі погляд тата і посміхаюся йому.

Зриваються оплески та привітання. Намагаюся вдавати безтурботність, хоча подруги дивляться на мене ледь не квадратними очима. Здогадуюся, що, напевно, повинна їм усе пояснити. Але що я можу їм сказати, якщо сама нічого не розумію?

Після привітань мій чоловік мовчки веде мене під руку до свого чорного лімузину.

— Каміло, ми з вами їдемо? — раптом наздоганяє нас Ірен.

Не встигаю нічого відповісти, бо за мене це робить мій уже чоловік.

— Перепрошую, красунечко, ми їдемо лише вдвох, а ви сідайте у той лімузин, в якому приїхали. Бо ми з коханою ще їдемо на фотосесію.

Я лише спантеличено кліпаю, дивлячись то на подруг, то на свого кремезного та надто суворого чоловіка.

Дівчата, розвернувшись, ідуть до того авто, на якому ми приїхали сюди. Мені це все не подобається, але в даний момент я нічого змінити не можу. Хоча мені потрібно прояснити чимало моментів. Розумію, що вже нічого не змінити, але я повинна знати, з чим маю справу, а вірніше — з ким.

— Кохана, ти де літаєш? — раптом кличе мене хрипким голосом чоловік. І коли я підіймаю на нього очі, він холодно заявляє: — Досить мріяти! Нам пора.

Пильно дивлюся в його очі і, звузивши зіниці, заявляю:

— Зачекай, мені потрібно поговорити з татом...

Не встигаю договорити, бо чоловік міцніше стискає мою руку і крізь зуби цідить:

— Послухай, серденько, з батьком потрібно було говорити до шлюбу, а тепер пізно.

— Ти не маєш права... — ошелешена поведінкою чоловіка, обурююся. Але він іде, наче не чує, і мені не залишається нічого іншого, як іти за ним.

Зупиняємося біля чорного лімузина. Мій чоловік прочиняє мені двері і галантно допомагає присісти в салон. Я важко видихаю й, опустивши скло на дверях, жадібно ковтаю повітря. Ну й смердючий у нього парфум! Чим він таким облився? Пахне, наче старий дід.

Максим присідає з іншого боку і ще не встиг зачинити дверцята, як у машину вривається фігурна білявка, одягнена у білу коротку сукню оригінального покрою. Вона з писком падає на сидіння навпроти.

— Максік, я поїду з тобою! Ти ж не проти?

Тааак! А це ще що за птася? Який іще Максік? Хто вона?

Невдоволено прикипаю поглядом до свого чоловіка, а він на мить кидає оком на мене і, перевівши погляд на білявку, холодно відмахується:

— Проти, Сніжано! Тому негайно покинь машину!

Білявка хмуриться і починає скиглити:

— Максік, ну будь ласка!

— Сніжано, негайно залиш авто! — буквально реве чоловік.

Я на мить опускаю повіки. О, людоньки! Я за кого заміж вийшла? Це, що за звір?

Білявка, фиркнувши, покидає салон машини. Тепер мені цікаво, хто ця фіфа.

Відсуваюся від свого чоловіка якнайдалі, і хоч мені трохи лячно, все ж невдоволено питаю:

— Чому ти не дав мені поговорити з батьком?

— Тому, що на це немає часу. Нас чекає фотограф. У нас фотосесія, — фиркає, відверто дивлячись на мене чоловік, а тоді звертається до водія: — Шановний, чому стоїмо? Поїхали.

Машина одразу рушає з місця. Я лиш важко зітхаю, заскочена тим, що відбувається. Я вийшла заміж невідомо за кого. За моїм уже чоловіком тягається незрозуміла дівка, яка називає його Максіком. З її поведінки неважко здогадатися, хто вона. Хоча мені дуже хочеться, аби я помилялася. А ще мене дратує ця фотосесія. Для чого вона потрібна? Не витримавши, таки питаю:

— Навіщо ця фотосесія? Я проти цієї показухи.

— Послухай, серденько. Ти мала шанс усе обговорити до весілля, але тебе це раніше не хвилювало, тож тепер сиди й мовчи.

— Ок. Я мовчатиму, — пирскаю невдоволенням. — Але не чекай, що я посміхатимуся на всі тридцять два на камеру. Потрібно було оту свою Сніжинку брати у куцій сукні...

— Серденько, ти вмієш мовчати? — шипить крізь зуби мій чоловік.

Я замовкаю, вирішую влаштувати своєму новоспеченому чоловікові бойкот. І взагалі, що це за підстава? Я ж мала вийти заміж за старенького Князя... А цей крендель хто? Розумію, що на це питання мені відповість лише тато. Що ж, доведеться почекати, доки повернемося у ресторан.