Глава 7

КАМІЛА

Входимо з татом у зал, де відбувається церемонія вінчання, і від звуку органної музики мені стає дурно. Я завжди любила вальс Мендельсона, але зараз він мене дратує. Здається, було б краще, якби звучала просто тиша. Хоча, напевно, і вона б зараз дратувала.

Дорога до вівтаря здається надто довгою, чи то, може, ми так повільно йдемо. Не знаю, але відчуваю, як вся тремчу. Мушу опанувати емоції. Мені не потрібно, аби тато хоч щось запідозрив. Він і так занадто нервує.

Нарешті тато збавляє ходу, і я помічаю чорні, натерті до блиску туфлі та сірі штани, а за мить зупиняюся поруч зі своїм майбутнім чоловіком.

Серце гупотить так, що заледве чую слова реєстраторки. Хоча мене оті всі бла-бла-бла мало хвилюють. Мені головне — не прослухати доленосне запитання та дати на нього відповідь, заради якої ми тут усі зібралися, а там вирішуватиму проблеми по мірі їх надходження.

Видихаю, коли урочиста промова закінчується. Залишився ще один ривок, на який я терпляче чекаю.

Я чомусь очікувала, що мене першою питатимуть, чи я згодна взяти собі за чоловіка Максима Князя, котрий зараз переді мною. Але сталося навпаки, що трохи вибило мене з колії. Але мій наречений, не замислюючись, сказав: «Так!». Його голос звучить голосно та надто впевнено.

В мене аж у вухах зашуміло, коли прозвучало те саме питання, якого і чекала, і боялася водночас.

Міцно зажмурюю очі. Як добре, що моє обличчя закрите, і ніхто не бачить моєї реакції. Не замислюючись, випалюю:

— Так, згодна!

— Можете обмінятися обручками, — наче вирок, звучить вердикт реєстраторки.

Здригаюся, коли Князь бере мою праву руку і дуже обережно одягає на безіменний палець масивну обручку з білого золота з тисненням його імені. Хоча мене дивує кількість печаток на руках чоловіка. Схоже, мій чоловік любить усі ці цяцьки. Ні, я не проти, бо, якщо чесно, сама нейтрально ставлюся до ювелірних виробів.

Настала моя черга одягати обручку. Нервую. Руки тремтять, але беру колечко з білої оксамитової подушечки і, взявши гарячу руку чоловіка, одягаю його на безіменний палець правої руки.

Ну от і все! Тепер я вже заміжня. Навіть не знаю, як бути. Чи тішитися, чи плакати... Емоції не відпускають. Я занадто нервую. Хоча вже пізно.

— Вітаю вас, мої любі молодята! Оголошую вас чоловіком та дружиною! — звучить піднесений голос жінки напроти, і мене це лякає. — Наречений можете поцілувати свою дружину.

Я нервово ковтаю, на мить аж в очах потемніло, але я не маю права здаватися — тато має бачити, що все гаразд.

Кліпаю, коли Князь підіймає мою фату, і одразу перестаю дихати. Переді мною стоїть не той чоловік, за якого я збиралася заміж. Максим Князь — той, котрого я знала, майже татів ровесник, а переді мною ще зовсім молодий чоловік. Йому точно за тридцять, а не п’ятдесят. Тоді за кого я вийшла заміж? Цікаво, а тато знав? Чому тоді не сказав мені нічого? Хто цей чоловік? А як же повідомлення в соцмережах?.. У ньому було вказано, що я виходжу за Максима Князя?! Зрештою, цього чоловіка теж звати Максим...

Я вже нічого не розумію. Лише розгублено кліпаю, бо на мене надто відверто дивляться темно-сині очі. Але в них стільки холоду, що мені хочеться відступити від нього. Та тепер я не маю права.

Здригаюся, коли мій уже чоловік охоплює моє обличчя гарячими долонями та нахиляється. Ледь стримую дике бажання вирватися і відлупцювати його весільним букетом із білих калл. Натомість міцно зажмурюю очі. Я таки не готова цілуватися із незнайомцем. Щиро сподіваюся, що цей чоловік проявить хоч краплю милосердя і не проявлятиме пристрасті. Ну хоча б на людях.