Глава 6

КАМІЛА

Наче у страшному сні одягаюся до шлюбу. Ірен та Віка — наче з хреста зняті. Вже он по другій таблетці п’ють від головного болю й одна перед одною розповідають, що сьогодні вживатимуть лише колу.

Зібравшись, покидаємо будинок. Їдемо на красиво прикрашеному лімузині у зал для церемонії вінчання. Відчуваю легке тремтіння в тілі. Ні, я не боюся, просто занадто хвилююся.

Дівчата жартують, намагаються підтримати, тільки тато сидить сумний. Потрібно терміново з ним поговорити. Досить йому побиватися. Чи він гадає, що Кирило був би кращим чоловіком для мене? Я ніколи не розкажу батькові того, що трапилося. Хоча якось пояснити потрібно.

Приїхавши до залу церемоній, одразу йдемо з татом у кімнату для нареченої. На ньому обличчя немає — виглядає, наче сам не свій.

Зачиняю двері й, підійшовши до батька, ловлю його за руки.

— Тату, годі! В мене весілля, а ти мов на поминках... — зітхаю та поспіхом додаю: — Пробач за недоречне порівняння, але мені боляче на тебе дивитися.

Батько винувато заглядає мені в очі й здавлено кидає:

— А мені боляче дивитися, як моя єдина донечка ламає своє життя...

— Тату, припини! — гнівно наказую. — Якщо ти зараз про нас із Кирилом, то це все була ілюзія. Ми з ним розійшлися.

Найрідніша у світі людина стискає мої руки й стурбовано питає:

— Це ти зараз кажеш для того, аби заспокоїти мене?

— Тату, ні! Я серйозно...

— Тоді чому Кирило вчора приходив? — у голосі звучить неприхована недовіра.

— Вирішив, що я вибачу йому і закриватиму очі на його витівки, — випалюю на одному подиху, набираю повні легені повітря і, видихнувши його, переконливо додаю: — Це були наші стосунки. Не хочу нічого про них казати, але, тату, мені з цим чоловіком не по дорозі. Ми різні, у нас різне поняття про сім’ю... — знизую плечима. — І знаєш, добре, що ми зрозуміли це зараз, а не через кілька років після шлюбу...

— Каміло! Каміло! Там біля вівтаря... — вривається в кімнату Ірен і застигає, дивлячись на нас із батьком.

— Ірен, почекай, будь ласка! — зірвано прошу. — У мене важлива розмова.

— Кам, але там...

— Люба моя! Ну, будь ласочка!

Ірен безпорадно зітхає і, лише кивнувши головою, йде.

Коли двері за подругою зачиняються, тато заглядає в очі й перепитує:

— Донечко, ти про, що? Ви ж із Кирилом така класна пара!

— Класна, тату! Але це лише збоку так здавалося, а насправді... — замовкаю на мить, а тоді з проханням заглядаю в очі батька. — Тату, я роблю все вірно. Тож не переймайся.

— Ох, не знаю, дитино, — здавлено звучить його голос. — Не знаю. Це все якось неправильно. Так не повинно бути.

Важко зітхаю й беруся заспокоювати батька.

— Все, тату, годі! Все одно вже пізно... Зрештою, я не хочу нічого змінювати. Хай усе буде, як є.

Тато пильно дивиться на мене з хвилину та мовчить, а тоді полонить мене в міцних обіймах.

— Якби ж ти знала, дитино, як я не хочу цього шлюбу. Якщо Кирило тобі не пара, то Максим — тим більше.

Я все знаю, все розумію, але я вже все вирішила. А ще знаю й інше — що, якщо я не вийду зараз заміж, то Кирило мені спокою не дасть. Не хочу більше його бачити.

— Все буде добре, тату! Ти ні про що не хвилюйся.

Раптом роздається стукіт у двері, і входить одна з організаторок весілля.

— Вітаю вас, Каміло, з такою подією! Ми вже починаємо, тож, Ярославе Семеновичу, через хвилину можете вести наречену до вівтаря.

Тато лише заклопотано дивиться на мене, а я відповідаю чорноволосій брюнетці:

— Спасибі! — зиркаю на годинник.

Рівно через хвилину моє життя зміниться назавжди. Накриваю обличчя цупкою фатою й звертаюся до батька:

— Все, тату, пішли! Досить тут ховатися! Пора показатися всім.

Вдаю впевненість, хоча холод пробирає до кісток. Списую усе на осінню погоду. Повільно покидаємо з татом кімнату. Я бачу лише своє взуття та низ сукні, і мене це цілком влаштовує. Максима Князя я бачила неодноразово, тож мені не потрібно його бачити. Краще сказати «так», не дивлячись йому в очі. Мені так буде легше.