Глава 5

КАМІЛА

Два дні промайнули, наче й не було. Здавалося, щойно ранок, а ще не встигла оглянутися, як осінній короткий день плавно переходив у ніч. Я з подругами реально готувалася до весілля. Хоча навіть гадки не маю, як житиму зі своїм старим чоловіком. Але вже якось буде. Тато завжди розповідав про нього лише хороше, тож мені не залишається нічого іншого, як уповати на людяність Князя.

Сьогодні ми з подругами обирали їм сукні насиченого фіолетового кольору, бо саме такого кольору у мене весілля.

Попрощавшись із подругами у вечір четверга, ми домовилися зустрітися всі разом завтра о вісімнадцятій уже в замовленому нічному клубі. Звісно, вісімнадцята ще не ніч, але нам під замовлення вирішили зробити виняток.

Повернувшись додому, я піднялася до себе і, втомлена, майже одразу заснула. Це не дивно, адже вчорашня ніч минула практично без сну — у суцільних важких роздумах.

Прокинулася я ще затемна, довго крутилася без сну і, зрозумівши, що через нервову напругу більше заснути не зможу, взяла ноутбук. Заходилася шукати інформацію про Князя.

Напевно, я зробила дурницю. Адже те, що я знайшла на просторах інтернету, суттєво відрізнялося від розповідей батька. У молодості Князь мав дурну славу та був тісно пов’язаний із криміналом. Трохи згодом став злодієм у законі, ну а тепер — почесний бізнесмен, один зі списку найбагатших людей країни. Максим розлучений, дружина його давно вийшла заміж. Єдиний син після розлучення батьків залишився з матір’ю.

Не густо. Жодних деталей чи дрібниць із життя цього чоловіка — лише загальна інформація.

Доки на дворі не почало світати, я перерила весь Гугл, але більше не змогла нічого знайти про цього чоловіка. Тому, провівши ранкові ритуали, я почала збиратися в офіс. Сьогодні — останній день моєї свободи, а ще є ніч. Потрібно купити якесь снодійне, аби спати та не мучити себе дурними думками.

У своєму офісі мені таки вдалося зануритися в роботу і до обіду плідно попрацювати. Бо після обіду вже було не до роботи. Приїхали подруги, і ми почали чепуритися. Дівчата на емоціях, а мене здають нерви. У мене ж остання доба залишилася, і вже завтра моє життя поділиться на «До» та «Після». Але винуватити мені нікого — я сама зробила такий вибір, і при всіх усвідомленнях я не відступлю. Мені просто страшно, і це нормально в такій ситуації.

Після наведення краси ми роз’їхалися по домівках. Адже я замовила лімузин, який збиратиме всіх запрошених, а саме — подруг та моїх дівчат з офісу. Тож ми ледь усі помістимося у салоні цієї машини. А ще я згадала про оператора — вона теж поїде з нами.

Приїхавши додому, я почала одягатися. Вже у повній красі оглядаю себе в дзеркалі. Мені подобається моє відбиття, але те, що в очах — страх — не може приховати жоден макіяж. Та мені байдуже. Хто сказав, що наречена має посміхатися на всі тридцять два? Одягаю свою чорну коротку шубу та, взявши клатч і телефон, покидаю свою кімнату.

Ступаю на сходи й помічаю, що мене знімає оператор. Я не знаю, як це трапилося, але посмішка автоматично торкається моїх вуст. Я не звикла показувати свій біль на людях, тому, схоже, спрацювала захисна реакція.

Роблю все, про, що мене просять, автоматично й видихаю, коли сідаємо в машину. До нічного клубу ми їхали ледь не годину. А вже опинившись у закладі, оператор відзняла всі постановки для відео, і почалися розваги на повну. Дівчата не могли дочекатися, доки оператор поїде, і ось нарешті розслабилися.

Поруч із нами теж відбувалося якесь святкування. І все б нічого, якби я час від часу не ловила на собі відвертий погляд чоловіка, одягненого у все чорне. З усього, що відбувалося за сусідніми столиками, я зрозуміла, що саме цей чоловік — винуватець свята.

Поруч із ним постійно треться худюща білявка, одягнена в надто відвертий одяг. І якщо чесно, не розумію, чому цей чоловік витріщається на мене, якщо поруч із ним така ефектна дівчина. Мене це трохи підбішує, але стараюся не зважати.

Коли починаються гарячі розваги, я, перепросивши дівчат, беру шубу та йду на балкон. Щось уже не хочеться нічого — цей нахабний тип із-за сусіднього столика роздратував мене. І взагалі, від гучної музики та виру емоцій розболілася голова.

Зупиняюся на балконі й на мить, міцно зажмуривши очі, вдихаю на повні легені прохолодне нічне повітря, у якому, здається, витає приморозок. Розплющивши очі, ловлю себе на думці, що якщо вночі справді буде мороз, то зранку осиплеться все листя з дерев. Раптом чую, як музика на кілька секунд стає голоснішою. Оглядаюся — і не можу повірити: до мене впевненою ходою наближається той самий мужик, який очей із мене не зводив.

Важко зітхаю й обертаюся назад, втупившись у вогні нічного міста.

— Привіт! Не холодно? — чую позаду.

— Ні, — лиш неприязно відмахуюся.

— Ти чому втекла? За вашим столиком так спекотно… — зупинившись поруч, допитується він.

А тобі яке до цього діло? І чого сюди припхався? Нащо свою кралю одну залишив? Обурююся подумки.

— Мені тут краще! — лише холодно відмахуюся на його слова.

Чоловік, від якого несе різким чоловічим парфумом, лише хмикає й з недовірою кидає:

— Ну, це ж брехня, лялю. Там твої дівчата пищать від щастя…

— У мене інші вподобання! — різко перебиваю чоловіка, обманувши. А тоді, зиркнувши на здорованя, цікавлюся: — А ви чому свою мадам залишили? Вона ж, мабуть, хвилюється?!

Бачу суворість у погляді незнайомця, але мене це не хвилює. Напевно, йому не сподобалася моя різкість, а нема чого пхатися, куди не просять.

— Каміло, ти чому тут? — допитується Ірен, яка з’явилася наче грім серед ясного неба.

— Перепрошую! Мені пора, — кидаю чолов’язі та йду з подругою. Одразу прошу її до вбиральні.

Коли опиняємося подалі від усіх, прошу подругу відпустити мене, тому що все дратує, і ще цей мужик причепився. Ірен просить мене не робити дурниць і залишитися, але я не можу більше тут бути.

Мені вдалося умовити Ірен, і я, попрощавшись із нею, через чорний хід покидаю заклад.