Глава 4

КАМІЛА

Втомлена, входжу в будинок і, зробивши кілька кроків вітальнею, зупиняюся. Адже, піднявши погляд, помічаю на дивані Кирила. Мені хочеться одразу втекти — бачити його не хочу після всього. Це ж треба стільки нахабства мати, аби прийти до мене додому.

Набираю повні легені повітря. Що ж, ця розмова все одно повинна була відбутися, тож поговоримо по душах. Впевненою ходою продовжую свій хід, хоча в тілі помітно наростає тремор. Вирішую все ж удавати ігнор. Проходжу повз диван, направившись до сходів, що ведуть на другий поверх.

— Привіт! — кидає мені у спину мій уже колишній молодий чоловік.

Закочую очима й, зупинившись, оглядаюся, міцно тримаючи в руках ручки паперових пакетів із покупками.

— Ти чому з дому пішла? — суворо цікавиться накачаний блондин.

— Мій дім тут! — холодно відмахуюся, намагаючись удавати байдужість. Хоча це дуже нелегко, емоції моментально захопили мене у свій вир.

— Твій дім там, де я, — різко заявляє Кирило і підіймається. Його голос звучить холодно та невдоволено. — Тож зібрала свої речі й поїхали додому.

На такий наказ лише хмикаю. І, поставивши пакунки, закладаю руки на грудях, упевнено дивлячись на чоловіка, що наближається. Прикипаю поглядом до його рис обличчя й сама себе питаю: що я в ньому знайшла? Так, він привабливий, має красиве тіло, має хороший статус, але на цьому всі його переваги та достоїнства закінчуються. Він холодний, байдужий і надто сильно любить себе. Кирило зупиняється навпроти, а я, заглянувши в його темно-карі очі, уже не відчуваю того захоплення, що було ще донедавна. Тепер його змінила відраза. Мить дивлюся на колишнього й заявляю:

— Я вдома. І тобі, схоже, пора забиратися. Вже пізно...

Лють іскриться в очах чоловіка навпроти, і він безцеремонно перебиває мене:

— Дорогенька, ти, здається, не зрозуміла...

— Це ти не зрозумів, — теж зухвало перебиваю колишнього. — Між нами все скінчено. І я до тебе більше не повернуся ніколи. У мене весілля в суботу. Я заміж виходжу, — випалюю на одному подиху.

— Що ти робиш? — криком зривається Кирило. — Заміж виходиш?! — неоднозначно перепитує. — За кого? За того старого маразматика? — він хмикає. — Ти при розумі? І взагалі...

— Замовкни! — розлючено наказую я й на нервах додаю: — Пішов геть звідси! Це моє життя. Я що хочу, те й роблю. І тебе це тепер хай не обходить.

— Ага, аякже! — шипить Кирило. — Ось і вся твоя благородність. Як розваги гуртом — то фу, це низько, а як заміж за старого діда — то аж бігом...

— Краще заміж за старого, ніж за такого пройдисвіта, як ти, — випльовую. — Він точно дівок табунами волочити не буде, — помічаю, що Кирило хоче щось сказати, тому випереджаю його: — А з тобою я лише молодість згублю. Ти ж пропозицію мені ніколи не зробиш, адже я ніколи не погоджуся на твої брудні ігри.

— Каміло, досить...

Робить крок уперед Кирило, намагаючись переконати мене у своїх уподобаннях. Я це все знаю. Слухала не раз. Мені набридло. Я маю свою думку, бажання та смаки.

— Забирайся! — різко перебиваю його. — І дорогу до мого дому забудь.

Колишній хмикає, зверхньо дивиться на мене кілька секунд, а тоді зі зневагою кидає:

— Я-то піду, а ти якщо що — аби потім не бігала за мною, коли твій дідок не спроможний буде...

— Іди! — перебиваю його. — Досить набивати собі ціну. Не пропаду без тебе, повір.

Кирило зі зневагою міряє мене з ніг до голови й з насмішкою кидає:

— Удачі з дідусем! Щасливо залишатися! Істеричка ненормальна!

Дивлюся йому вслід і ловлю себе на думці, що я реально була божевільною дурепою, коли думала, що він зміниться. Він ніколи не зміниться, та зрозуміла я це лише тепер.

Стрепенувшись від відрази, нервово ковтаю згусток образ. Обертаюся і, взявши пакунки, йду нагору.

Опинившись у спальні, ставлю свої покупки біля дверей. Не вмикаю світла, знімаю пальто і, кинувши його на ліжко, йду до вікна, яке виходить на нічний квартал. Я завжди любила спостерігати за нічними вогнями кварталу, що миготять поміж садів.

Зітхаю. Тепер у мене знову є така можливість. Правда, ненадовго, але є. Я скучила за рідним домом. Тут навіть атмосфера якась особлива.

Одинока сльоза котиться по щоці. Все, що навалилося, вимотало мене. А особливо зрада Кирила вибила із колії. Він же клявся, що зав’язав із цими розвагами, що я в нього одна. Та це була лише брехня, у яку я щиро вірила. Як же болить душа та серце. І як після Кирила повірити комусь?

Здригаюся від того, що хтось стукає у двері. Знаю, що це тато. Швидко змахую сльози та дозволяю увійти.

Оглядаюся. Тато, теж не вмикаючи світла, наближається до мене.

— Уже пішов? — питає, зупинившись поруч.

— Пішов, — видихаю. — Тільки навіщо приходив?

— Він мені цілий допит улаштував, — зітхає тато. — Та я йому все пояснив. Не впевнений, що він зрозумів. Та, схоже, такі, як він, розуміють тільки себе та свої інтереси.

Повисає довга, затяжна та незручна пауза.

— Каміло! — раптом кличе мене тато.

Переводжу погляд на нього, а він просить:

— Дитино, ти робиш помилку! Не потрібен тобі шлюб із Князем. Не пара він тобі, моя люба!

— Тату, припини! — одразу суворо наказую. — Проїхали. Готуйся до весілля і ні про що не думай.

— Ох, донечко! — здавлено зітхає батько й обіймає мене. — Якби ти знала, як болить серце за тебе. Я ж мріяв віддати тебе заміж за коханого чоловіка. Хотів бачити щастя в твоїх очах у день весілля. А, що виходить? Заміж рідну доньку віддаю, як у середньовіччі?!

Тихо зітхаю. Мені приємні хвилювання тата. Але я свій вибір уже зробила, тому прошу:

— Тату, не драматизуй! Все добре буде.

Батько кілька хвилин мовчить, а тоді заклопотано повідомляє:

— Каміло, дівчинко моя, пам’ятай: до півночі п’ятниці ти ще можеш відмовитися.

Звільняюся з батькових обіймів і, обнявши себе руками, упевнено кидаю:

— Я не відмовлюся.