Глава 3

КАМІЛА.

Входжу з подругами в черговий салон весільних суконь. Це вже п’ятий за рахунком, адже в усіх попередніх ми не знайшли жодної нормальної сукні. Якщо щось подобалося дівчатам, то не подобалося мені і навпаки. А я ж таки перший раз заміж виходжу. І звісно хочу виглядати гарно. Не лише тому, що я татова донечка, а ще й тому, що я не остання людина у цьому місці. Я власниця п’яти салонів краси. Свою справу я почала ще у сімнадцять. Але тоді все оформила на маму, а коли досягла повноліття — переоформила все на себе. Адже про цю справу я мріяла з чотирнадцяти років. Зараз тішуся, бо як вийду заміж, буду мати де ховатися від свого старенького чоловіка. А зараз я навіть думати не хочу, як з ним жити буду.

Кліпнувши, відчуваю, як ноги гудуть. Подаюся до дивана, обтягнутого червоною шкірою, що стоїть біля вікна, і зиркаю на подруг.

— Бусинки мої! Я все — Бобік здох. Не можу більше. Вже не хочу нічого...

— Доброго дня! — вітається молоденька консультантка, яка явилася невідомо звідки. — Чим можу допомогти?

— Нам потрібна оригінальна весільна сукня, — одразу пояснює Ірен.

— Але не стандартний шаблон, — одразу додає Віка. — А щось ексклюзивне.

Дивлячись на дівчат, дивуюся, як вони ще не втомилися.

— На кого міряти будемо? — цікавиться консультантка.

— На неї, — тицяють пальцями у мою сторону подруги.

— Каміло, підіймайся! Ми теж втомилися... — наказує Ірен.

Встигаю важко зітхнути, як дзвонить мій телефон.

— Сорі, крихітки, тато телефонує.

Знімаю слухавку і одразу чую:

— Донечко, телефонував Князь. Просив твій номер телефону... Який саме номер я можу йому дати?

— Навіщо йому мій номер телефону? — перебуваючи у легкому шоці, питаю.

— Він хоче тобі дещо надіслати, — повідомляє батько і просить. — Дитино, це необхідно. Князь пішов тобі на поступки. Зрештою, він не займатиме тебе... З тобою спілкуватимуться організатори.

На мить заплющивши очі, видихаю. Це вже добре, що хоч до весілля не доведеться з ним перетинатися.

— Тоді дай оцей номер телефону, на який зараз телефонуєш.

— Гаразд, моя хороша. Де ти? Вже обрала сукню?

— Ще ні, тат. — зітхаю та зізнаюся. — Виявляється, це набагато складніше, ніж я думала.

— Удачі, люба! Якщо щось потрібно — телефонуй.

Кладу слухавку і зиркаю на подруг, які напружено дивляться на мене.

— Щось трапилося? — одразу цікавиться Ірен.

— Наречений мій номерочок телефону просить.

— Навіщо? — хмуриться Віка.

— А я звідки знаю? — і вже піднявшись, прикипаю до телефона, на який потоком прийшли повідомлення.

Одразу відкриваю їх. Повідомлення з невідомого номера, підписаного як «Файна забава».

Тут тисячі запитань та фото, і всі вони стосуються весілля: колір, оформлення залу, столів і всілякі дрібниці. Отже — це організатори.

Та мені аби відповісти на це, пів дня потрібно.

Приходить іще одне повідомлення з невідомого контакту, але коли я відкриваю його, то висвічуються ініціали — Максим Князь. Цікавість бере гору, і я тицяю на аватарку, але там лише спортивне авто. Хмикаю. Дивні захоплення, як на п’ятдесяточку. Гаразд, це його справи. Мене вони не хвилюють. Повертаюся до повідомлення.

«Привіт!

Хочу, аби ти обрала одну з трьох суконь, що на фото нижче. Білизну, аксесуари та взуття підбереш сама. Ювелірні прикраси та сукня за мною. Якщо бажаєш, можеш обрати фату. Іще скинеш заміри для швеї. Сподіваюся, ти знаєш, як це робити, якщо ні — то тобі з цим допоможуть у будь-якому ательє. Якщо потрібні кошти — телефонуй».

Да-с!

Набираю повні легені повітря і повільно видихаю його. Шалене хвилювання охоплює мене.

— Камі, що там? — нервуючи, перепитує Ірен.

Я лише, не погоджуючись, киваю головою, а ще за мить тихо відповідаю:

— Нам потрібно зараз обрати фату, взуття, кожушок, а ще білизну і все інше...

— А сукню? — перебиває мене Віка.

— А сукню потім, — відмахуюся і прошу. — Давайте покваптеся.

Через годину ми купили взуття, кожушок, закриту фату, квіти для зачіски та все необхідне для нареченої. А ще одразу зробили заміри, які я скинула Князю.

Сівши в авто, ми дівчатами замовили в мій центральний салон піцу, картоплю фрі та курку гриль, і одразу поїхали туди. Адже саме в мене в офісі налаштувалися обрати сукню та відповісти організаторам на всі питання.

Ситно поївши, ми приступили до вибору сукні.

— Я вже нічого не хочу. — стогне Ірен, розвалившись на дивані. — На холеру, то було стільки їжі замовляти? Мені дихати важко. А ще скільки всього залишилося...

— Не бурчи, — відмахуюся. — Зараз дівчатам віднесу, ще й вони почастуються.

Я так і зробила, бо ж у контейнерах залишилося чимало їжі, яку ніхто не чіпав. Повернувшись у свій кабінет, присідаю біля подруг, і одразу відкриваю повідомлення від Князя на планшеті.

Віка аж присвиснула, дивлячись на справді оригінальні моделі весільних суконь.

— Нічо собі, оце й смаки у твого дідуся. Схоже, він шарить у цій темі.

Ірен либиться, а я не знаю, як реагувати — і смішно, і плакати хочеться. Тому, лиш видихнувши, теж жаргоном кидаю:

— Походу він нормальний тип.

— М-да! — простягає Віка. — Мій шок шоку, але давайте вже обирати сукню. Бо якщо чесно — вони всі три бомбезні.

Посперечавшись, ми таки обрали одну сукню, яку я теж відправила Князю. І разом з дівчатами заходилися обирати всі дрібниці з оформленням: колір весілля, стиль, дизайн, кортеж та всі дрібниці. Подругам вже хлопці телефонували, а мені тато. Він хвилювався, де я так довго. Але ми вирішили, що сьогодні маємо владнати усі питання. Бо на зачіску та манікюр-педикюр я записалася у своєму салоні, у порядку черги, аби накладки не було.

Вирішивши все до дрібниць, ми лише тоді роз’їхалися. Їдучи додому, почуваюся мов вичавлений лимон. Хоча не фізична втома мене мучить, а душу лякає те, як я жити буду з Князем. І від цих намагань уявити хоч щось, аж мороз по шкірі йде. Тому проганяю їх та вирішую, що в мене ще чотири дні аби пожити у свій кайф, тож насолоджуватимусь цим часом сповна.